Микола Миколайович Панов - В океані

Ввійшов Жуков. Коли побачив Шубіну, його заклопотане обличчя проясніло. Пішов до столу, дивлячись тільки на Клаву, — вона сиділа нерухомо, дивно витягнувшись на стільці.

— Товаришу Жуков! — окликнув Людов.

Леонід глянув на майора. Той простягав йому кілька знімків.

— Знайомий вам хто-небудь із них?

Жуков перебирав знімки. Товстий чоловік з квадратним понурим обличчям… Юнак з волоссям, що впало на лоб… Чоловік середнього віку, з малопримітними рисами обличчя, з короткими вусиками… Жуков впізнав його зразу.

— Оцей сидів з нею тоді на бульварі.

— Так, значить, ви знову сказали неправду? — майор дивився на Шубіну з презирливим сумом, якісь нотки в його голосі примусили Жукова похолонути. І Клава відповіла голосом, якого ніколи раніше не чув у неї Леонід, — таким кволим, сповненим безмірної туги:

— Визнаю — весь час говорила неправду…

— Навіщо взяли на себе вбивство, яке ви не вчиняли?

— Я за Жукова злякалася… Дорогий він мені…

— Жуков вам дорогий не більше, ніж льотчик Борисов, якому ви дали отруту, якого знищили разом з літаком нової конструкції за наказом шпигуна…

Голос Людова лунав нещадно.

— Ні, признаючись в убивстві, ви намагалися приховати свою більш тяжку провину — зраду радянській Батьківщині.

Її обличчя було спотворене страхом, залите сльозами. Вона витягла зігнуті тремтячі пальці.

— Як би я хотіла своїми руками привести його сюди!

— Пізно, Шубіна… — сказав Людов. — Він живе з Рибальському селищі?

— Так… Так… — Вона трясла головою — постаріла, зовсім некрасива, зовсім не схожа на недавню гарненьку Клаву.

Майор подзвонив. Увійшов конвойний.

— Виведіть!

Шубіна сиділа біля столу нерухомо. Конвойний торкнув її за плече. Вона встала, як уві сні, пішла нетвердою ходою. Порівнялася з Жуковим — і слід якогось сильного почуття відбився на її обличчі.

— Льоню! — скрикнула Шубіна.

Але він одвернувся, відповівши їй поглядом, сповненим болю й обурення.

Людов і Савельєв були в кабінеті самі. Майор ходив уперед і назад нервово, поривчасто, схиливши голову, заклавши руки за спину.

— Товаришу майор, — нерішуче окликнув Савельєв.

Людов зупинився, глянув на нього.

— А чи не поспішити нам? Чи не помилимося цього разу в розрахунках?

Людов дивився, нібито прокинувшись від сну. Лейтенант порушив хід його думок.

— Є в мого друга, боцмана Агєєва, непогана приказка: «Поспішай повільно», — сказав, нарешті, Людов.

— То чи недаремно зволікаємо? Вбивця ж на волі.

Людов неспокійно провів рукою по високому лобі.

— Ми знаємо багато, Василю Прокоповичу, проте ще далеко не все. Знаємо, до кого йшов убитий диверсант. Здогадуємось, хто і чому його вбив. Маємо можливість знешкодити вбивцю.

— Так давайте знешкодимо! Самі ж ви говорили: не в чеканні невідомих нам злочинів, а потім у їх розкритті — суть нашої роботи…

— А в умінні розгадувати, передбачати майбутні дії ворога? — Савельєв кивнув. — Ось оце ми з вами зараз і намагаємось зробити.

Задзвонив телефон. Савельєв ривком підняв трубку. Людов нетерпляче ждав.

— Шофер питає, чи не можна відлучитися на півгодини? — доповів розчаровано лейтенант. — Коли буде потрібна машина?

— Скажіть, нехай чекає. Можемо виїхати кожної хвилини.

Савельєв передав наказ, поклав трубку на важіль. Майор знову ходив по кабінету.

— Пам'ятаєте, Василю Прокоповичу, Жуков досить образно сказав про тінь, що пройшла біля завіски в кімнаті Шубіної? Ця тінь усе ще лежить біля пірса, де готується до буксировки док. Але все-таки — чому так вперто вони нав'язують нам думку, що охотяться саме за доком? А ми не повіримо їм, Василю Прокоповичу! Ми з вами примусимо їх повірити нам, нав'яжемо їм свою волю!

Він поклав руку на плече лейтенанта.

— Пам'ятаєте, як учить нас Ленін: «… спробуйте замінити софістику (тобто вихоплювання зовнішньої подібності випадків поза зв'язком подій) діалектикою (тобто вивченням усієї конкретної обстановки події і її розвитку)». Тільки діалектично розглядаючи всі дані дізнання, ми зможемо розібратися в цій справі.

— Значить, цього брати не можна? — лейтенант торкнув фотознімок, що лежав на столі.

— Рано! — сказав майор Людов.

— Іноді буває: і дивимось, а не бачимо! — говорив потім Сергій Микитович Агєєв, згадуючи події тієї ночі, що передувала початкові походу.

Був уже пізній час, коли до борту «Прончищева» підійшов останній рейсовий катер. Агєєв сидів на стапель-палубі доку в місячній безвітряній напівтемряві, вертів у руках томик Джека Лондона. Книжку він прочитав давно, але ж трапилося так, що ніяк не встигав повернути її в бібліотеку! І якесь дивне задоволення відчував од того, що носив її з собою в боковій кишені кітеля, щоб, як запевняв сам себе Сергій Микитович, у вільні хвилини перечитати деякі місця, які особливо подобалися.

Ті, хто повернувся з берега, підіймалися на борт криголама. Серед них була й Тетяна Петрівна.

У світлі, що осявало палубу «Прончищева», Агєєв ясно побачив, як вона, переступивши фальшборт, зникла за надбудовою.

«Пішла, значить, до себе в каюту, сьогодні не зустрінемося», подумав Агєєв. Але відразу ж побачив її вже на кормі. Дівчина йшла до сходень, що з'єднували криголам з доком, ішла діловитою, квапливою і разом з тим обережною ходою, боячись перечепитись через швартови й троси. В електричному світлі, що осявало дерев'яні поручні сходень, мічман розглядів товсту книгу, яку вона тримала під пахвою. «Невже в пересувну бібліотеку йде? Нібито пізнувато…» подумав Агєєв, ще сам не вірячи своїй удачі.

«Якщо йде в пересувну бібліотеку з книжкою в руках, значить, не буде набридливістю підійти до неї…»

Легкий силует ступив із смуги світла в темряву. Дівоча постать забіліла коло стрімкого трапа, що вів на докову башту. Агєєв квапливо попрямував до трапа.

Над головою чулась хода Тетяни Петрівни, дзвін каблуків по металу. Мічман наздогнав дівчину вже нагорі, біля сигнальної рубки. Вона збиралася спуститися