Микола Миколайович Панов - В океані

— Я… я… — її голос раптом огрубів, зробився хрипким. — Я не вино з ним разом пила.

— Літак Борисова розбився через вісім годин після того, як ви пили з ним це вино, — повільно, відчеканюючи кожне слово, говорив Людов. — Шеф ваш, який дав вам отруту, дав і протиотруту. Ви знали, що отрута почне діяти, коли Борисов буде у випробному польоті.

Вона довго мовчала. Дрібні крапельки поту скочувалися на її підбриті брови.

— Вигадуєте. Не отруювала я ніякого вина. І про якого шефа говорите — не знаю.

— Про того, хто мав ключ від вашої кімнати, не раз приходив до вас.

— Навіть не розумію, про що говорите. — Очі знову заволоклися сльозами від незаслуженої образи. — І знайомих у мене тут нікого, крім Льоні Жукова, немає…

Жуков увійшов до кабінету, ніби задихавшись, під темносиньою фланельовкою поривчасто здіймалися його смугляві, мускулисті груди. Але майор бачив, що Жуков задихається не від швидкої ходи — глибоке хвилювання прозирає в кожному його русі.

Майор Людов був у кабінеті сам.

— Ну, товаришу Жуков, сідайте. Розповідайте, що вас тривожить.

Він указав на широкий зручний диван, що стояв у глибині кімнати, сів поряд із Жуковим, поклав на диван розкриту пачку цигарок. Жуков наче й не помітив цигарок, його груди здіймалися весь час нерівно й швидко.

— Відпросився… З Клавдією Шубіною побачитися мені треба… Одне питання уточнити.

— Що це за питання, через яке вам уночі записку про звільнення з корабля дали?

— Мені мічман Агєєв із запискою про звільнення допоміг… Мучить мене, що я в таку справу замішаний. Комсомолець я, радянський моряк… Не говорила вона вам, що в неї тут родич є?

— Чому вас цікавить це питання?

— Підозрюю — неправду вона мені сказала… — Замовк, збирався з думками. Спокійно, не дивлячись на нього, сидів поруч майор. — Було таке діло… Якось дуже мені побачитися з нею захотілось… А вона мене не чекала… В порту я на попутну машину сів.

Жуков розповідав, і в пам'яті його виразно постав літній сонячний день із свіжими запахами солоного вітру, корабельного дьогтю, смоляних колод — незабутніми запахами порту. Грузовик трусився по вулицях бази, і мимо пролітали розцвічені сонцем шибки будинків, листя, що тріпотіло на бульварі, афіші й вивіски магазинів.

— І бачу з машини — сидить вона з кимось на бульварі на лавочці, розмовою захоплена. Окликнув я її та й махнув просто на ходу через борт.

Жуков провів язиком по засмаглих губах.

— Підбігаю до неї, а вона вже одна встає мені назустріч, від радості сміється. «Хто це, питаю, з тобою був?» А його й сліду нема на бульварі…

Відповідає: «Ти що, ревнувати здумав? Родич це мій, дядько». — «Який такий родич, ніколи ти мені про нього не казала?» Взяла мене під руку, пішла поруч. «А що про нього казати? Даремно ревнуєш. Один ти в мене коханий на світі».

— Роздивитися ви цю людину встигли? — спитав майор.

— Мигцем, з грузовика я його бачив. З вусиками нібито… Непримітний на вигляд.

— Чи не той самий, якого в кімнаті Шубіної вбитим знайшли? — Жуков здивовано глянув. — Подумайте, не поспішайте.

— Та вона ж сказала, що той їй не знайомий.

— Відповідайте на запитання! — різко сказав майор.

Жуков сидів, опустивши очі, вперши в коліна сильні руки, його брови зійшлися в одну суцільну лінію.

— Ні, точно сказати не можу. Схожість ніби є, тільки дядько був старший, з вусами…

Майор підвівся з дивана.

— Добре. Пройдіть ось у ці двері, почекайте…

Шубіна знову сиділа перед майором.

— Так, значить, родич, дядько у вас все-таки є?

Вона втомлено поправила волосся.

— Він поїхав. Минулого місяця поїхав звідси.

— І давно ви зв'язані з цим вашим дядьком?

— Зв'язана? — її покоробило від цього слова. — Та з тих пір, як він жити сюди переїхав, мені посилочку від тітки привіз.

— А в посилці що було? Шовкові панчохи, одеколон?

— Капронові панчохи і грошей трошки. — Вона спробувала посміхнутися, але вираз страху все більше проступав на її обличчі.

— Почали ви з панчіх і одеколону, а кінчили — самі знаєте чим… — роздільно вимовив Людов. — З тих пір як він вашу розтрату покрив…

— Яку розтрату? — ослаблим голосом запитала вона.

Людов дивився на неї пильно.

— П'ять місяців тому ви денну виручку в касу не здали, пропадали десь два дні… Потім повернулися, повністю віддали гроші… розжалобили всіх… Тоді вас купив цей материй шпигун?

Вона довго мовчала. Провела рукою по обличчю. Заговорила квапливо:

— Ви все знаєте… Коли я виручку прогуляла, не знала, що робити, він мене на вулиці зустрів, запропонував допомогти… Натомість наказував, щоб іноді я з кімнати своєї йшла на вечір. Звелів, щоб я йому запасний ключ віддала. І коли познайомилася з льотчиком цим, не думала я, не гадала, що так кінчиться все… А потім Жукова покохала, хотіла виїхати з ним звідси, з минулим порвати… А цей гад усе ходив за мною… Сил більше не стало терпіти… І вбила я його, щоб розплутатися з ним.

— Це з ним вас зустрів на вулиці Жуков?

Вона закивала.

— Його знайшли у вашій кімнаті вбитим?

Вона закивала ще енергійніше.

Майор узяв зі столу фотознімок, простяг через стіл… Чоловік середнього віку, з короткими вусиками, в робочому простому піджаці… Шубіна глянула на знімок, повернула назад.

— Він? — запитав Людов.

— Цього я ніколи в житті не бачила!

— Запросіть! — сказав майор Савельєву.

Савельєв ступив до внутрішніх дверей. Шубіна швидко повернулася разом із стільцем, дивилася на двері.