Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Пригодницькі книги » В океані 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "В океані" автора Микола Миколайович Панов. Жанр книги: Пригодницькі книги / Детективи.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 77
Перейти на сторінку:
борту.

Жуков стояв на доковій башті, дивився в бік міста, що мерехтіло вдалині неяскравими крапками вогнів. Вогнів ставало все менше, міські будинки засинали.

Летіли з темряви сріблясті звуки склянок з військового корабля, що стояв десь у порту. Друга година ночі. Завтра рано вставати. Проте Жуков не міг заплющити очей. Вийшов із кубрика в самому тільнику, заправленому в штани, нудьгуючи дивився у вологу темряву.

Почулися приглушені кроки по металу. Хтось піднімався по трапу на башту. Замаячила в темряві висока постать. Головний боцман Агєєв підійшов до Жукова, мовчки став рядом.

— Не спите, товаришу мічман? — спитав Жуков.

— А ти чого не спиш? — обізвався Агєєв. — Завтра побудку рано зіграють.

— Нібито відклали похід?

— Про те начальство знає… — Сергій Микитович помовчав. — Усе про неї думаєш? — спитав незвично сумно й м'яко.

— Все про неї… На серці так тяжко, неспокійно. — Він вдивлявся в обличчя мічмана, що стояв поряд. Захотілося відверто, по-дружньому вилити перед ним душу. — Що ж це виходить, Сергію Микитовичу? Невже справді вона вбила?

— Це слідство розбере. Тільки, здається мені, плутає вона щось, неправду говорить.

Жуков з усіх сил вслухався в його слова.

— А все-таки любить вона мене! Пам'ятаєте, як стрепенулась, коли ви про трибунал сказали? Я навіть подумав — чи не для того провину на себе взяла, щоб з мене обвинувачення зняти?

— Прислів'я таке є: «З брехнею світ пройдеш, та назад не повернешся», — сказав Агєєв. — Темна, нехороша виходить справа.

— От мучуся, міркую — дивний випадок з цим бандитом, який до неї в кімнату потрапив, — знову глухо почав говорити Жуков. — А що у неї любов була до мене одного — це точно.

— Віриш їй, значить, сильно?

— Я ревнивий, на самій вірі прожити не можу… Тільки знаю — як познайомилися ми, ні з ким вона, крім мене, не водилася… — Жуков помовчав. — Правда, був такий факт — зустрів я її з одним громадянином. Та він родичем її виявився, дядьком.

— Чого ж вона майорові не сказала, що родичі в неї тут є? — з раптовою цікавістю повернувся до нього Агєєв.

— Мабуть, розмова до цього не дійшла.

— Як це не дійшла? Лейтенант при нас її прямо запитав… Пам'ятаєш, відповіла: «Ніяких у мене тут родичів немає».

— Я не чув, — голос у Жукова змінився.

— Багато чого ти, мабуть, не чуєш, не помічаєш. Коли про ключ розмова зайшла… згадай.

— Не пам'ятаю я! — з болем у голосі сказав Жуков. — Тоді… — Боцман бачив крізь темряву, як стислися на поручнях його пальці. — Мені знову піти, з'ясувати треба… Якщо неправду сказала мені… — і він майже побіг до трапа, що вів униз, туди, де ще світився в темряві ілюмінатор каюти, зайнятої на криголамі начальником експедиції Сливіним.


Майор Людов сидів у своєму кабінеті, зосереджено вчитувався в рядки медичного висновку, в сторінки технічного огляду літака, що розбився. Повільно перегортав підшивку в картонній папці.

«Акт про загибель у польоті льотчика-випробувача Борисова В. А.» — було написано на заголовному аркуші підшивки.

Портрет Борисова — просте, чесне, мужнє обличчя… Кілька місяців тому сталася ця катастрофа.

Думали — зіпсувалися механізми на великій висоті, в конструкції якийсь дефект… Було припущення — через несподівану слабість серця льотчик знепритомнів у кабіні… Так, не розгляділи, не змогли відвернути хід ворога…

Людов закрив папку, пройшовся по кабінету, глянув у вікно. Дорога в порт у цей пізній нічний час була безлюдна, біле світло ліхтарів тремтіло над плитами тротуару.

— Приведіть Шубіну, — сказав майор…


Шубіна ввійшла. На її старанно припудреному і підмальованому обличчі був упертий, майже визивний вираз. Мовчки сіла зліва од письмового столу, за маленький столик, навпроти лейтенанта Савельєва. Приклала до очей носову хусточку.

— Не збагну — чого вам од мене треба? Не хотіла я його вбивати, ніж мені під руки потрапив.

Савельєв намагався дивитися байдуже.

— Ви продовжуєте твердити, що не знали раніше вбитого?

— І тепер його не знаю…

Вона спробувала кокетливо посміхнутися Савельєву. Лейтенант втупив очі в протокол.

— І як це я з ним справилась, сама не збагну…

— Після того як він упав, ви дзеркало із стіни не знімали?

— Дзеркало? — вона явно здивувалася. — Навіщо б мені було знімати його.

— А може, все-таки згадаєте, хто був убитий? — Лейтенант швидко глянув на неї. — Не був він ким-небудь… ну, із залицяльників ваших?

— Ото ще вигадали — залицяльників, — обурено фиркнула Клава.

Вона конфіденціально схилилася в бік Людова, до письмового столу, дивилася правдивим поглядом великих темнокарих, запалених слізьми очей.

— Вірте слову, товаришу майор, я з самим Жуковим тільки й зустрічалася. Він одружитися зі мною обіцяв.

Вона схлипнула, зморгнула сльозинку.

— Хоч у ресторані в дівчат спитайте — з самим Жуковим Льонею гуляла… Ніяких йому через мене неприємностей не буде, скажіть?

Людов зняв окуляри, почав старанно протирати скельця.

— Дуже турбуєтесь про нього?

— Як же не турбуватися… Його одного кохаю.

— А льотчика Борисова хіба не кохали? — ніби ненароком, надівши окуляри, спитав Людов.

Шубіна ледь здригнулася. Її погляд став напружений, але вона не опустила очей.

— Якого Борисова?.. А, цього… Ні, це я просто так, час із ним проводила.

— А чому захворіли, коли літак Борисова розбився?

Вона продовжувала дивитися прямо, але її погляд дивно скосився, глибокі зморшки виступили на лобі.

— Хіба я захворіла? Не пам'ятаю… — Вона напружено думала. — Може, й захворіла… Адже шкода людини…

— Вам не було шкода, коли отруїли вино, яким частували його! — Людов підвівся з-за столу.

1 ... 24 25 26 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В океані», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "В океані"