Микола Миколайович Панов - В океані

промах, Василю Прокоповичу. Ну що ж, спробуємо виправити цей промах.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
ЛАНКИ, ЯКИХ НЕВИСТАЧАЄ

Майор Людов сидів у конторі ресторану, одягнений у добре зшитий, широкий цивільний костюм. Крізь прочинені двері контори просочувалась оркестрова музика з ресторанного залу. Дві дівчини-офіціантки, що були в конторі, раз у раз нетерпляче поглядали на двері.

Одна з металевим підносом, притуленим до стегна, сиділа на табуретці, друга сіла поруч з Людовим на кушетці, машинально розгладжуючи на колінах свій накрохмалений фартух.

— І нічого поганого я в ній не знаходжу, — не підводячи очей, сказала повна блондинка, та, що розгладжувала фартух.

— А що в ній хорошого? — перебила друга, висока, з темним волоссям, зачесаним на потилицю. — Сама ти, Аню, добра, так думаєш, що й усі навколо тебе добрі. І не розумію я, чому ви приятельки з нею.

— А ти, бригадире, в кожній знаходиш недоліки! — спалахнула блондинка. — Скажу ще раз — не бачу в ній нічого поганого. Відвідувачі її люблять? Люблять. За що? За справність — раз. Вона загнула пухкий мізинець.

— По собі хоч суджу: іноді так натомишся під кінець дня — руки-ноги гудуть, ледве піднос тягаєш. Інколи й сядеш на хвилинку, клієнти нервуються.

Вона вперше швидко підвела на майора круглі блакитні очі, і Людов відповів їй розуміючою усмішкою.

— А Клава — вона завжди на ногах, біля столиків, замовлення прийняти готова, клієнта обслужити. І чепурна, акуратна, подивитися приємно… Хоч у неї, може, клопіт серце крає…

— За чайовими гониться — раз, — войовниче загнула палець чорноволоса офіціантка. — Повинна радянська дівчина у п'яних подачки брати? А вона тому, може, завжди біля столиків і крутиться. Навчанням не цікавиться — два. На умі в неї тільки сукні й танцюльки.

— А чому не потанцювати, не розважитися? Правда, чайові вона поважає. — Аня знову глянула скоса на Людова, і знову він підбадьорливо усміхнувся їй. — Нещаслива вона, Клава, а не скаржиться, не скиглить. Особисте життя в неї не вдалося.

Двері прочинились, і танцювальна музика увірвалася в контору. Ввійшла третя офіціантка.

— Бригадире, за твоїм столиком давно відвідувачі чекають.

— Дозвольте, товаришу майор?

Людов кивнув. Чорноволоса дівчина підхопила піднос, вийшла з контори.

— Нас перебили, — сказав майор, підвівшись і причиняючи двері. — Так, кажете, нещаслива вона? — Аня мовчала. — Чому, на вашу думку, в неї особисте життя не вийшло?

— Хороший знайомий у неї був, один льотчик… Аня почала неохоче, зле раптом уся захвилювалась…

— І подумати тільки — всю війну на бойових літаках літав, а загинув як випробувач у мирний час. Як же вона плакала, слізьми заливалась! Навіть захворіла того дня, не вийшла на роботу. Забігла я до неї, а вона непритомна лежить… Ой, я базікаю, а за столиками, напевне, лають мене на чім світ стоїть.

— Я просив підзмінити вас… До речі, коли ви з Шубіною по магазинах ходили, ніхто з сторонніх не починав розмови з нею?

— Ні з ким вона не зустрічалася, не говорила.

— А потім, кажете, ви майже біля самих дверей її квартири розлучилися?

— Майже біля самих дверей.

— Добре… Будь ласка, продовжуйте, як ви застали її хворою, — сказав Людов.

У службовому кабінеті Людова чекав лейтенант Савельєв.

На столі лежали бланки аналізів і пакет із кабінету дактилоскопії. Ось вони — виразні фотознімки відбитків пальців на рамі дзеркала… От знімки слідів пальців, виявлених на рахунку домоуправління: встановлено, що на рахунку були сліди пальців убитого незнайомця.

Пил і крупинки піску з черевиків убитого характерні для узбережжя в районі Східних скель, де вийшов з моря порушник кордону. Але аналіз грязьового відбитку на рахунку показав наявність риб'ячої луски й піску зовсім іншої формації — характерних для берега в районі Рибальського селища…

Лейтенант розмірковував над дивними подробицями вбивства. Чому порожні кишені незнайомця? Хто забрав його зброю, документи, гроші? Майор пояснив, у чому цінність спостереження Агєєва над трохи покривленим дзеркалом. Але хто цей суб'єкт, що знімав дзеркало, пересував меблі, шукаючи щось?

Чому так багато уваги приділив Валентин Георгійович питанню, де завжди стоїть утюг?

Задзвонив телефон. Савельєв узяв трубку:

— Слухає лейтенант Савельєв… Майора немає, обіцяв скоро бути… Так… Так… Передайте трубку…

Він слухав деякий час, так само як Людов, трохи нахиливши голову, стиснувши уста. Сам не усвідомлюючи того, лейтенант у всьому старався наслідувати майора.

— Якщо в терміновій справі — пройдіть, почекайте його тут. Зараз замовлю вам пропуск… Прізвище, ім'я, по батькові? — запитав Савельєв, присуваючи блокнот…

До кабінету ввійшла дівчина в світлому костюмі, нерішуче зупинилася біля дверей.

Вона була вище середнього зросту, тоненька, майже худорлява, з обвітреним юним, чорнооким обличчям. Лейтенант подумав, що такому обличчю повинна бути властива щира, добра усмішка. Але тепер це обличчя було напруженим і блідим, брови зведені, наче дівчина силкувалася розв'язати якесь складне питання. Машинальним рухом вона поправила хвилясте волосся, що вибилося з-під берета.

— Сідайте, — сказав лейтенант Савельєв. Дівчина пройшла до письмового столу, сіла на стілець збоку, тримаючи в руках пропуск.

— Ракитіна Тетяна Петрівна? Служите на криголамі «Прончищев»?

Вона мовчки кивнула. Лейтенант бачив — їй важко говорити від хвилювання.

— Що хочете повідомити нам, Тетяно Петрівно?

— Я хочу… Я повинна повідомити про вбивство… — підвівшись із стільця, зберігаючи на обличчі той самий здивовано-запитальний вираз, сказала Ракитіна ледве чутно.

Ледь зибилась, переливалася, зникаючи в темряві, чорна гладінь рейду, тут і там осяяна вогнями суден, що стояли на якорях і біля стінок. Зверху, з докової башти, було видно безлюдну стапель-палубу, всю перетяту важкими закрутами приготовлених до буксировки тросів і якір-ланцюгів. Ліворуч блищало біле світло на палубі криголама, золотилися два-три освітлених ілюмінатори на темній скулі