Рольф Бломберг - Золото і анаконда

ненароком наступив на гітару і проломив її. Але наш звукооператор Олле, що виявився майстром на всі руки, зумів з допомогою фанери і клею «Карлсон» полагодити гітару. Звичайно, після ремонту інструмент мав не дуже гарний вигляд, але грати можна було, і Ліно повеселішав.

А наступного дня в нашій експедиції з’явився ще один учасник, уже восьмий, який відрізнявся від нас усіх насамперед своїм чіпким хвостом.

Ми назвали його Лабаном. Це було мавпеня з породи ревунів, таке завбільшки, як кіт. Гарним його не можна було назвати — ревуни далеко не найкращі із створінь господніх! — зате він виявився напрочуд веселий, кмітливий, мав яскраво виражену вдачу і свою багату мову, яку з часом і ми навчилися розуміти.

Ми знайшли Лабана в одному селищі, куди причалили, щоб купити бананів. Він був прив’язаний до стовпа. Мотузку затягнули надто туго, і бідне мавпеня мало дуже нещасний вигляд. Воно було страшенно худе, шерсть у нього злиплася, а на спині, на колінах та хвості і зовсім облізла. Крім того, в ній аж кишіли паразити. Я виміняв Лабана за ножа, головним чином тому, що мені було шкода його. Щоправда, Торгні мав намір зняти для фільму і якусь мавпу, але ж не таке опудало.

Насамперед ми викупали Лабана і вивели з нього паразитів. Лабанові це не дуже сподобалося — він жалібно верещав і пробував укусити нас. Та коли ми добре витерли його рушником, він заспокоївся, і ми вперше почули тихе воркотіння — це означало, що Лабан дуже задоволений. Після купелі мавпеня стало важко впізнати: його руденька шерсть стала пухнастою, блискучою, і тепер аж не вірилося, що воно зовсім недавно було худе й облізле.

Скінчилося, звичайно, тим, що Лабан став одним із героїв фільму. Живучи на волі, маючи догляд і добру їжу, він швидко зробився дуже привітним маленьким звірятком. Всі члени експедиції ставилися до нього з батьківською теплотою, а Торгні вже й на думку не спадало, що якась інша мавпа могла б замінити Лабана в фільмі!

За час нашої подорожі по Амазонас Лабан зазнав багато захоплюючих пригод, але так і не набрався мужності. Він не перестав смертельно боятися ящірок, жаб і комах, і я ніколи не забуду, як він злякався, коли «и спробували познайомити його з карликовою мавпочкою, вчетверо меншою за нього. Але найбільше страху набрався Лабан тоді, коли в нього, сонного, над самим вухом заспівав півень. Лабан підскочив, як ужалений, і дико заверещав.

Тепер, коли в нашій експедиції з’явилися Ліно і Лабан, можна було вважати її цілком укомплектованою і по-справжньому братися за фільм. Але не так склалося, як гадалося.

Коли ми через три дні прибули в Пуерто Легізамо, куди мала бути привезена літаком решта нашого спорядження, то почули радісну звістку: вантаж чекає на нас уже кілька днів. Та, почавши розпаковувати ящики, ми замість плівок, батарей проявника та інших потрібних речей знайшли там дитячий триколісний велосипед, лялькове ліжко й інші іграшки, а також дитячий одяг, («права в тім, що транспортна фірма, якій було доручено підправити експедиційне спорядження в Боготу, а мій особистий вантаж у Кіто, в Еквадор, чомусь послала все в Боготу. На щастя, вантаж з Боготи ще не встигли послати моїм дітям в Еквадор, і все можна було поправити. Та це означало, що нам доведеться чекати кілька тижнів у Пуерто Легізамо. Ми вирішили використати цей час і зробити невеличку мандрівку вгору по річці Каукайї, притоці Путумайо.

13
З КІНОКАМЕРОЮ В ДЖУНГЛЯХ

Напередодні нашого прибуття в Пуерто Легізамо кілька тутешніх мисливців стали свідками незвичайного явища.

На березі річки, там, де Каукайя впадає в Путумайо, вони побачили одинадцять анаконд, сплетених у клубок.

Чотирьох гадюк мисливці підстрелили, а решті пощастило втекти у воду. Найбільша з убитих анаконд виявилася понад шість метрів завдовжки.

Ми, звичайно, пожалкували, що не приїхали сюди трохи раніше. Які унікальні кадри можна було б зняти! А втім, коли один із наших співбесідників довідався, що ми шукаємо анаконду, він узявся показати нам шлях до невеличкого озера, розташованого вище по річці Каукайя, де індійці часто бачили дуже велику анаконду — не менше десяти метрів завдовжки! Чоловіка, що зголосився бути нам за провідника, звали Обдуліо Вільямісар. Нам сказали, що це «найкращий мисливець і рибалка на всій Путумайо». Замолоду він був каучеро — добував каучук — і сходив багато районів Бразілії та Колумбії. Потім брав участь в експедиції німецький звіроловів і, між іншим, допоміг спіймати чимало ягуарів. Тепер він жив з мисливства і рибальства. Особливо вдало полював він з гарпуном на піраруку і кайманів. Гііраруку, чи арапаїма, — найбільша на світі прісноводна риба; вона буває до чотирьох метрів завдовжки і важить біля трьохсот кілограмів. Кайман — один із видів крокодила; на його шкуру завжди є великий попит.

Не гаючи часу, ми разом з Вільямісаром вирушили вгору по Ріо Каукайя у довгому човні з підвісним мотором. Другий, менший човен, ми тягли на буксирі. Я подорожував по багатьох річках Амазонас, але думаю, що такої гарної, як Каукайя, не бачив. Широкими закрутами тече вона крізь розкішні джунглі з тисячами відтінків зелені, з безліччю прекрасних орхідей та інших чудових квітів. Всюди літають строкаті птахи — тукани, чаплі, папуги, водоморози, виграють усіма барвами райдуги метелики. Саме такою і уявляєш собі справжню тропічну річку.

У самій річці теж вирувало життя. Ми бачили безліч кайманів, черепах і риби — та ще й якої риби! В нас був з собою спінінг, розрахований на п’ятикілограмових щук. Не встигали ми закидати його, як поплавок відразу ж ховався під водою. Проте ми не спіймали жодної рибини. За першим разом клюнув величезний оранжевий пехеррей. Кілька разів несамовито шарпнувшись, він уже над водою перекусив подвійну волосінь. Ми замінили її. Друга рибина одірвала гачок. Ми мали з собою три волосіні, проте їх вистачило тільки на п’ять хвилин.

Пропливши півдня вгору по Ріо Каукайя, ми стали табором. Хоч була суха пора року і сонце немилосердно пекло, нам довелося витримати раптовий кресіенте — повідь,