Рольф Бломберг - Золото і анаконда

Перед тим як залишити Пасто, я відправив усіх своїх тварин до Х’єлла фон Шнайдера і попросив його потурбуватися про них. Він одразу ж одіслав тапіра літаком у Нью-Йорк, жаб — у Гетеборг, а удава залишив собі.

А ми вирушили в Амазонас.

Дорога, по якій ми мали їхати до річки Путумайо, була небезпечна. За день до того, як ми на вантажній машині повинні були почати спуск східними схилами Анд, поховали шофера, що розбився саме на цій дорозі. Там часто трапляються нещасні випадки, особливо в пору дощів. Машини зриваються у провалля, а обвали й зсуви засипають живцем людей і коней. Мало знайдеться в світі доріг, де б стояло стільки хрестів.

Першого дня цієї часом досить-таки небезпечної подорожі ми подолали перевал на висоті чотирьох тисяч метрів і опинилися в чудовій родючій гірській долині Сібундой. Тут ми познайомилися з індійцями, які вважають себе нащадками інків, і з двома бородатими капуцинами, котрі заснували там місію із школою й лікарнею для місцевих жителів. Індійці — горді й сміливі люди. Одягаються вони в строкаті пончо, а на шиї носять велике фарфорове намисто. Вони багато подорожують: я зустрічав їх і в Боготі, і в Кіто. Сібундойці відомі як знахарі; вони торгують сухим зіллям та іншими ліками і навіть амулетами.

Звідси ми вирушили далі до Амазонас покрученою дорогою вздовж страхітливих проваль, через хиткі ненадійні містки… Погода була погана — туман або злива, і лише зрідка проглядало яскраве сонце. Поступово гірська рослинність перейшла в розкішну субтропічну. Гарна деревовидна папороть росла впереміж з деревами, обліпленими паразитами; скрізь цвіли орхідеї. Дедалі частіше траплялися барвисті птахи й метелики.

Звичайно, кінокамера не залишалася без діла ні на мить за весь час нашої подорожі. З цього приводу я звернусь до нотаток Курта Вальгрена: вони такі самі виразні, як і зроблені ним кадри.

«… Могутні вершини пнуться аж до хмар, розривають їх на шматки своїми правічними зубами і змушують котитися по стрімких кручах униз. Хмарки збиваються докупи і починають оплакувати свою неволю. Річки, вгадуючи близьке звільнення, набирають сили і вгризаються в гірські схили, що заступають їм шлях до Амазонас.

Чотири дні ми милувалися цією казковою природою. Потужна машина везе нас то вгору, то вниз вузькою дорогою, такою звивистою, що здається, ніби вона зав’язується у вузол. Анди в сонячному промінні! Яка це мала б бути невимовна краса, і які можна б зробити кадри! Та що вище ми піднімаємось, то рідше бачимо сонце. Важкі, пошматовані хмари пливуть одна за одною, зупиняються, наче бажаючи відпочити, і знесилено опускаються на нас, мов гігантські звірі, що вкладаються спати. Все огортає вологий туман, який інколи переходить у зливу. Як тут знімати фільм? Доводиться годинами чекати, поки сонце на мить кине крізь хмари пучок променів, на таку коротку мить, що не встигнеш налаштувати апарат, як воно знову сховається. А ми далі петляємо на своїй машині, вперто чекаючи сонця. Врешті ми вирішуємо показати подорож по Андах такою, якою вона є насправді. Ми знімаємо зливи, тумани, густі присмерки, що швидко огортають усе навкруги. Я роблю безліч кадрів, хоч знаю, що все одно не зможу вірно передати того дивного настрою, який викликає цей казковий краєвид.

В Естасіон — маленький заїзд для мандрівників — ми прибуваємо у великий дощ пізно ввечері. Довгий ряд халуп із дощок тулиться на скелястому виступі, борючись за місце з вузькою дорогою, і здається, що вони ось-ось упадуть з кілометрової висоти в Амазонську долину, яка розстилається унизу. Хазяїн зустрічає нас широкою посмішкою на вилицюватому, круглому, як місяць, обличчі. Дерев’яна підлога відчайдушно скрипить, здивована такою кількістю відвідувачів, а стеаринова свічка, увіткнута в пляшку від рому, схвильовано моргає, боязко освітлюючи злиденні меблі. По бляшаному даху люто періщить тропічний дощ, а ми жадібно накидаємось на густий суп із маніока та зелених бананів.

На столі з’являється півпляшки рому й чарка. Чарка йде по колу, стає тепліше, і настрій піднімається. «От якби все це зняти для фільму!» — каже хтось. І тут я згадую гасову лампу біля входу, що, незважаючи на дощ, намагається відвоювати собі хоч трошки місця в чорному мороці.

Рекламні плакати з мадонною, що пропонує прохолодний напій, і з Христом, що вихваляє якусь марку сигарет. Грамофон з часів ще до першої світової війни, який у божевільному темпі горлає румбу. Невгамовний папуга. Хазяїн заїзду, члени експедиції. Я переходжу від одного об’єкту до іншого, озброївшись кінокамерою та гасовою лампою, і знімаю, знімаю…

Уже далеко запівніч ми розвішуємо вздовж і впоперек свої гамаки і засинаємо під шум дощу…»

Четвертого дня, після карколомного спуску з Естасіона, ми досягли справжніх тропіків з вологими вічнозеленими лісами і подекуди невеличкими плантаціями цукрової тростини чи бананів.

Назустріч, мало не зачепивши нас, промчав автомобіль. На задньому сидінні лежав телеграфіст з Пуерто Умбрії, смертельно поранений кількома пострілами з пістолета. Його везли до лікарні в Пасто.

Одразу після Пуерто Умбрії нас зупинили два поліцаї і попросили підвезти. Вони були озброєні до зубів — шукали того, хїо стріляв у телеграфіста. Проте особливого ентузіазму вони не виявляли.

Трохи далі ми підібрали ще одного пасажира — інспектора телеграфного управління. Він пояснив нам, що зв’язок перервано: комусь треба було дроту, і він одрізав собі метрів з п’ятдесят.

Надвечір ми добралися до Вільяфлора над річкою Путумайо. Там дорога скінчилася, і наступного ранку ми пересіли у великий, дванадцять метрів завдовжки, човен, який помчав униз бурхливою річкою із швидкістю глісера. Цього дня ми досягли селища Пуерто Асіс, і тут експедиція поповнилась ще одним членом. Це був високий стрункий негр Ліно Квіньонес, якого ми найняли за кухаря та для інших послуг. Завжди веселий, він дуже любив співати і грати на гітарі. Ми тільки раз бачили Ліно сумним — коли хтось