Джефрі Тріз - Слідами змови

— Все буде гаразд, — запротестував я обурено. — Ми зустрінемося з ним тут, на цьому місці завтра, о дев'ятій ранку.

— Він не прийде, — переконано заявила вона.

Кіт мала слушність. Ми прийшли разом на умовлену годину і чекали, поки годинник пробив десяту, але джентльмен у жовтому так і не з'явився.

— Він пірат, — сказала Кіт. — Театральний пірат. Він продасть п'єсу іншому театрові. Її нашвидку поставлять, і вона з'явиться на сцені раніше, ніж у нас.

В душу мені почала закрадатися жахлива думка, що вона має рацію. Що я скажу ІІІекспірові? Адже я продав його нову п'єсу за шилінг.

— Нема чого хнюпитись, — сказала Кіт. — Може, я помиляюся, і твій знайомий просто заспав або десь затримався. В кожному разі мін знає тебе, і якщо має честь, то принесе рукопис до театру.

Звичайно, він не приніс. І ми обоє знали в душі, що чекати його годі. Лишалося тільки одне: піти до Шекспіра і сказати всю правду. Якщо він теж гадає, що джентльмен у жовтому — пірат, то звелить швидше готувати п'єсу, щоб прем'єра відбулася раніше, ніж деінде. Та це було б дуже недоречно, бо вперше показувати п'єсу ми мали перед королевою, а призначену дату міняти вже було запізно: двір виїхав у подорож по країні, як це робилося час від часу.

Ми з Кіт чимчикували по Фліт-стріт, в шістнадцяте радячись, як вискочити з такої халепи, і тільки-но я сказав, що негайно йду на Бішопсгейт і розповім Шекспірові про лиху пригоду, коли це — диво дивне! — раптом побачив джентльмена у жовтому.

— Он він! — вигукнув я, хапаючи Кіт за руку.

— Хто? Де? А, розумію.

Він їхав навпроти нас, прямуючи до міської брами. Я гукнув до нього, але мій голос потонув у гуркоті коліс і гучних покликах крамарів. Він навіть не повернув голови.

— За ним! — крикнув я.

І ми побігли, проштовхуючись між натовпом і обминаючи паки різного краму, розкладеного на пішоході.

Хоч він їхав верхи, ми могли його перейняти, йому не було змоги пустити коня чвалом, аж поки він мине Темпл Бар і проїде більшу половину Стренда. Але як уже він виїде на широкий шлях, ми його нізащо не доженемо.

Біля Темпл Бару була страшенна тиснява, йому довелося спинити коня і чекати позад якогось селянського воза, поки крізь вузькі ворота проїде загін кінноти. Я скористався цим, пробрався між каретою та якимось чоловіком верхи на віслюку й опинився поряд з ним.

— Даруйте, сер…

Він позирнув на мене з сідла. З очей його знати було, що він мене впізнав — упізнав і відразу ж прикинувся, що вперше бачить.

— Чого тобі, хлопче?

— Я дав вам рукопис п'єси…

— Що таке?.. В чім річ? Збожеволів, чи що! Ти маєш мене за когось іншого.

— Е ні, — твердо мовив я і схопив коня за вуздечку.

Тепер я принаймні знав, що маю справу зі злодієм, а не з забудькуватим джентльменом, і міг відповідно діяти.

Він оперіщив мене батогом, однак я міцно тримав коня за вуздечку, і навкруг нас почала збиратися юрба. Один воротар, лаючись, прокладав собі шлях крізь натовп, бо тиснява на шляху дедалі збільшувалась. Я торочив своє. Все, що я казав, була свята правда, і я не міг збагнути, чому люди мені не вірять.

Тепер, відтворюючи в уяві ту пригоду, я можу позирнути на неї їхніми очима. Якийсь волоцюга, хлопчисько-актор, причепився до джентльмена на коні і щось галасує про вкрадену п'єсу. Яка нісенітниця! Як можна вкрасти п'єсу! Кому вона здалася? До того ж хлопчисько навіть не знає імені джентльмена!

Авжеж, тепер я розумію, чому мене відтягли від нього і пхнули у риштак, гукаючи, що я, мовляв, повинен дякувати за те, що не попав до судді й не дістав різок.

Коли я звівся на ноги, червоний од сорому й гніву, джентльмена в жовтому не було й близько. На мій подив, зникла й Кіт. Вона жодним словом не підтвердила того, що я кажу правду, і навіть не лишилася, щоб мене потішити. Отож я стояв посеред вулиці самотній і скривджений.

Але я був несправедливий до Кіт. Раптом вона вийшла з брами, гостро позирнула на воротаря, показала язика перехожим, що й досі насміхалися з мене, і без зайвого слова повела мене геть. Коли вона потисла мою руку, я зрозумів, що не все ще втрачене.

— Я довідалась, де він мешкає, — заявила вона, коли ми відійшли на безпечну відстань.

— А я ніяк не міг збагнути, де ти заподілася.

— Все одно я нічим би тобі не допомогла, — пояснила вона. — Аби можна було зарадити силою, ти б обійшовся й без мене. Але я знала наперед, чим усе скінчиться, тому й трималася віддалік. Він і гадки не мав, що ми з тобою друзі, й спокійнісінько поїхав далі. Один раз озирнувся, щоб пересвідчитися, чи ти не йдеш назирці, а на мене не звернув ніякої уваги. Потім заїхав у двір, і, зауваживши, як слуга взяв від нього коня, я зрозуміла, що він там мешкає, хоч, може, це й не його дім.

— Де ж той дім? На Стренді?

— Трохи вбік. Над самою річкою. Це один із тих будинків, що здіймаються просто з води. Невеликий, чи, може, то так здається, бо він затиснутий між двома здоровими кам'яницями.

— Щиро дякую. Молодчага ти, Кіт. Але, — додав я нерішуче, — що ж робити далі?

Кіт призналася, що цього вона й сама не знає.

— Однак для нас багато важить уже те, що ми знаємо, де його знайти, і знаємо, що рукопис десь у тому будинкові.

— І я його дістану будь-що-будь, — урочисто мовив я, хоч нізащо в світі не міг би сказати, як це здійснити.

Стукати в