Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

Джона Кларка, колишнього робітника трансконтинентального телеграфу[23]. Поблизу його ферми будемо полювати на рудих і блакитних кенгуру, на ему й динго. Цю частину експедиції ми повинні закінчити якнайшвидше. Цьогорічна зима досить суха, тому з настанням літа тварини порозбігаються в пошуках води. З ферми Кларка ми попрямуємо на південний схід, де в лісах живуть сірі кенгуру. На західних схилах Австралійських Альп зустрінемо вомбатів, кузу, ведмедів коала, гігантських зимородків, або кукабері, а в Гіпсланді — лірохвостів і чорних лебедів. Закінчити лови, на мою думку, найкраще біля підніжжя Австралійських Альп. У нашому зоологічному парку така велика кількість птахів, що ми охоче обміняємо їх на інших.

— Ви попередили Кларка про наше прибуття? — запитав Вільмовський.

— Звичайно. І навіть обговорив з ним усі подробиці експедиції. Крім того, десять днів тому я послав до нього відомого тубільного слідопита Тоні. Він уже, мабуть, добре ознайомився з місцем полювання.

— Чи знайдемо там потрібну кількість людей для допомоги під час ловів тварин? — розпитував далі Вільмовський.

— Неподалік від ферми Кларка постійно кочують численні племена аборигенів. Я доручив Тоні домовитися з ними, щоб вони взяли участь у полюванні.

Почувши це, Томек звернувся до Бентлі:

— Скажіть, будь ласка, що будемо робити, якщо аборигени відмовляться нам допомагати?

— Я не хочу й думати про щось подібне. Без допомоги тубільців наша експедиція закінчилася б безрезультатно.

— Якщо я правильно вас зрозумів, то це означає, що без допомоги тубільців ми не можемо ловити тварин? Невже вони справді такі досконалі мисливці? — з недовірою запитав Томек.

— Ти зачепив відразу два питання, — приязно відповів Бентлі. — По-перше, як я вже казав, ловити диких тварин найкраще за допомогою великої кількості добре організованих нагоничів. У цьому випадку полювання відбувається значно швидше, воно не таке стомливе для мисливців і не так сильно відбивається на стані спійманих тварин, для яких раптова зміна умов життя часто рівнозначна їх смерті. В Австралії важко знайти робітників. Тут мало білих людей, і тому робітникам доводиться дорого платити. Тим-то, якщо в глибині материка ми не зможемо залучити до полювання тубільців, наша експедиція буде приречена на невдачу. По-друге, ти спитав, чи корінні австралійці досконалі мисливці. Можу тебе запевнити, що так. Важкі життєві умови виробили в них уміння знаходити й розшифровувати сліди тварин. Крім того, вони мають великий досвід полювання з нагоничами. Тубільці — чудові знавці місцевої флори й фауни. Якщо вони не зможуть вистежити тварину, на яку ти полюєш, то краще тобі відмовитися від ловів взагалі. Мабуть, тепер ти зрозумієш, чому я надаю такого великого значення участі тубільців у полюванні?

— Так, звичайно. Я сподіваюся, що нам удасться домовитися з тубільцями про допомогу. Пан Смуга вже казав мені, що ми готові дати їм за це велику винагороду, — гарячково запевнив його Томек.

Бентлі кивнув хлопцеві й звернувся до Вільмовського:

— Скількох ваших людей ви маєте намір включити в цю експедицію?

— Передусім з нами піде пан Смуга. Як завжди, він піклуватиметься про нашу безпеку. Капітан Мак-Дугал погодився відправити з нами чотирьох матросів з «Алігатора». Під час плавби вздовж берегів Австралії вони не будуть йому потрібні. Серед них є боцман Новицький. Крім того, у нас є п’ять чоловік, робітників фірми Гаґенбека, які пройшли спеціальне навчання з догляду за дикими тваринами. Оце й усі.

— Ви забули ще одного учасника експедиції. Адже з нами їде молодий погромник, мисливець на тигрів, — додав Бентлі.

— Томек і я становимо одну особу, про яку я взагалі не згадував.

— Я вважаю, що в нас цілком достатньо людей, хоч нам доведеться добряче попрацювати, — вів далі Бентлі. — Слід мати на увазі, що з кожною партією тварин, яких ми відсилатимемо на корабель, піде хтось, обізнаний із доглядом за тваринами.

— Так, це, на жаль, необхідне: інакше капітан Мак-Дугал мав би забагато клопоту. Адже ми повинні постачати спійманим тваринам належний корм.

— Перша партія спійманих тварин недовго перебуватиме на кораблі, — пояснив Бентлі. — Я доручив збудувати поблизу Порт-Огаста тимчасові загороди. Звідти ми заберемо тварин перед самим відплиттям корабля.

— Дуже добре. Коли можемо вирушити в глиб материка?

— Що раніше, то краще. Як я вже казав, існує небезпека, що літо буде жарке й засушливе. Якщо річки пересохнуть, полювання буде важке. В Австралії не так уже й багато води.

Томек уважно прислухався до розмови. Він дивився на карту, на якій Бентлі позначав географічні точки, що згадувались під час розмови. Він відзначив про себе, що тваринницька ферма Кларка знаходиться на схід від великих озер.

— А ми не могли б ловити тварин поблизу озер, які видно на карті? — несміливо запитав він. — Напевне, там було б достатньо води.

— Так, якщо дивитися на карту, то це здається справедливим, — поблажливо відповів Бентлі, — але справа в тому, що на берегах цих озер багато славних мандрівників і першовідкривачів гинули від спраги. Озера, які виглядають на карті дуже заманливо: Торренса, Ейр, Герднер, Амедеус та інші, в дійсності ніщо інше, як солоні болота, в значній мірі порослі очеретом[24]. Узимку вони непридатні для плавання на човнах, а влітку цілком пересихають і перетворюються в низовини, заповнені солонкуватим мулом. Те саме можна сказати про багато річок, які видно на карті, але яких не можна знайти не лише під час тривалої посухи, а й навіть звичайним жарким літом. Ідеш, бувало, босий руслом такої річки й не відчуваєш навіть сліду вологи.

— То коли ж ми вирушаємо? —