Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

— Мене цікавить, чи австралійці добре ставляться до білих? — розпитував Томек, прагнучи до кінця розвіяти свої побоювання.

— Я ніколи не чув про яку-небудь серйозну боротьбу австралійців з поселенцями, — утрутився в розмову Вільмовський. — Взагалі австралійці дуже доброзичливі та гостинні, хоча в них досить причин ненавидіти білих колонізаторів.

— Чому? — здивувався Томек.

— Треба пам’ятати, що в перші роки колонізації Австралії місцеве населення зазнало багато кривд. Його знищували, користуючись будь-яким приводом, пригощали навіть отруєною їжею та горілкою. Особливо жахлива доля спіткала бідних тасманійців, яких убивали з такою безсердечністю, що винищили їх геть усіх. Остання тасманійка померла ще в тисяча вісімсот сімдесят шостому році.

— Це справді жахливо, — прошепотів обурений Томек.

— Під час завоювання нових континентів європейці не зупинялися ні перед чим. В усіх випадках місцеве населення змушене було відступати їм свої найкращі землі й цілком підкорятися їхній волі або гинути. Тих аборигенів, які намагалися заявити про свої справедливі права, безжалісно вбивали, звинувачуючи в дикунстві, ворожості та некультурності. Так було в Африці, так було в Америці, Австралії й Тасманії.

— Скажи мені, тату, ще таке: скільки корінних австралійців проживає зараз в Австралії? — допитувався Томек.

— Мабуть, їх назбирається там кількадесят тисяч чоловік. Живуть вони, в основному, у глибині континенту та в північно-західній частині Австралії, найменш придатній для колонізації.

Трохи заспокоєний Томек розглядав стрімкі береги Південної Австралії, що виднілись удалині.

На п’ятдесят шостий день після виходу з Трієста «Алігатор» увійшов у затоку Спенсера, що глибоко врізалася в австралійський материк. Відразу після того, як було кинуто якір у Порт-Огаста, Вільмовський привів на корабель зоолога Карла Бентлі, який уже кілька днів очікував на їхнє прибуття. Для учасників експедиції, поляків, поява його була приємною несподіванкою. Вітаючись із Томеком, він несподівано спитав його польською мовою:

— Як, і ти, юначе, береш участь в експедиції?

— О, ви говорите по-польському! — зрадів Томек.

— Ми цього зовсім не сподівалися, — зауважив Вільмовський, здивований не менше, ніж син.

— Я не лише знаю польську мову, а й до певної міри вважаю себе поляком, — весело відповів Бентлі. — Ви зрозумієте все, якщо я скажу, що мій батько — англієць, а мати — полька.

— Ми про це нічого не знали, — зауважив Смуга. — Ґаґенбек розповідав про вас як про англійця.

— Я не вважав за потрібне втаємничувати Гагенбека в мої особисті справи. Адже це моя особиста справа. Але я відразу звернув увагу на ваші прізвища в списку членів експедиції й попросив, щоб мені дали докладніші відомості. Отримавши їх, я не вагаючись прийняв пропозицію взяти участь в експедиції. Я з нетерпінням очікував прибуття земляків моєї матері, бо пообіцяв їй, що після закінчення експедиції привезу вас усіх до Мельбурна.

— Хай мене проковтне кит, якщо ця експедиція до Австралії не стає щораз приємнішою! — пробурмотів боцман Новицький.

— Тепер дозвольте мені повторити моє запитання, — сказав Бентлі. — Ви дійсно маєте намір узяти в експедицію цього юнака?

— Звичайно! А чому ви про це питаєте? — занепокоєно спитав Вільмовський.

— Нас чекає нелегка праця й, можливо, небезпеки. Адже він ще дуже молодий, — відповів Бентлі.

— Цей юнак одним пострілом зі штуцера поклав тигра й врятував моє й своє життя, — втрутився в розмову Смуга.

— Мене вже повідомили про це, і я не сумніваюся, що тигра необхідно було застрелити. Але я не знав, що це зробив молодий пан Вільмовський, — здивовано сказав Бентлі, схвально оглядаючи хлопця. — Якщо справи складаються таким чином, я забираю назад свої застереження. Мені йшлося лише про його безпеку.

— Поляки не дуже турбуються про свою безпеку, шановний пане директоре, — відповів боцман Новицький. — Томек, звичайно, ще хлопчисько, проте можете бути за нього цілком спокійні. Доки в його руках оця хлопавка, він не дасть себе скривдити.

Томек із вдячністю глянув на боцмана, бо після його слів Бентлі по-дружньому посміхнувся й перестав робити дальші застереження щодо участі Томека в експедиції.

— У першу чергу ми повинні обговорити, яким чином перевозитимемо слона до Мельбурна, — звернувся Вільмовський до зоолога.

— З цим у нас не буде жодного клопоту, — відповів Бентлі. — На станції слона чекає спеціальний вагон і двоє працівників із зоологічного парку.

— Коли вам зручніше забрати слона з корабля? — запитував Вільмовський.

— Якщо не заперечуєте, то завтра вранці.

— Чудово. Завтра вранці ми вивантажимо також п’ятдесят верблюдів, узятих у Порт-Судані для тутешньої транспортної контори. Таким чином ми відразу розвантажимо корабель.

— Отже, нам лишається тільки обговорити план дій на найближчі дні. Згідно з угодою, я вже почав приготування. Час розповісти вам про це, — заявив Бентлі.

— Ми слухаємо, — сказав Вільмовський.

— Передусім нам треба вибрати місце нашого майбутнього полювання, — почав Бентлі. — За відомостями, які я отримав, ви маєте намір піймати різні види кенгуру, а саме: рудих, блакитних, сірих, гірських і валабі. У переліку тварин, який надіслала мені фірма Гаґенбека, крім того, є страуси ему, дикі собаки динго, ведмеді коала, єхидни, сумчасті летяги, яких тут називають кузу, ведмеді-вомбати, а з птахів — лірохвости, чорні лебеді, гігантські зимородки та альтанкові. Я вважаю, що нам треба почати з ловів кешуру й ему, тому що ловити цих швидконогих тварин можна тільки з допомогою великої кількості місцевих мисливців. Багато часу забере в нас саме організація нагоничів. Я розробив таку програму ловів, що експедиція, просуваючись із заходу на схід через Новий Південний Уельс, зможе ловити згаданих тварин у певній послідовності. Крім того, я взяв до уваги потребу відсилання спійманих тварин для повантажений на судно. З цією метою маршрут експедиції передбачає підхід час від часу до залізниць.

— Дуже добре, — сказав Смуга. — Можливість поступового довантаження тварин на корабель значно полегшить нам виконання завдання.

— Саме про це і йдеться, — продовжував Бен- тлі. — З Порт-Огаста ми залізницею поїдемо до містечка Вілканнії, що на річці Дарлінг. Звідти возами вирушимо в північно-західному напрямку на тваринницьку ферму