Віктор Тимчук - Свідків злочину не було

Сподіваюсь, адресу і прізвище тієї жінки ви пам'ятаєте? — Я не хотів бачити його обличчя, на якому було каяття, безпорадність і навіть прохоплювалася ненависть. Його ненависть я відчував спиною.

— До чого та жінка? Це моя особиста справа. Невже ви вважаєте, що Руслан через мене не вертається додому? — примирливо, з гіркотою мовив.

— Значить, київська жінка — неправда, — зробив я висновок. — Чого ви боїтеся зізнатись?

— В чому?

— Гаразд, товаришу Табурчак, — повернувся до нього, і він втупив злякані очі в стіл. — Дарма викручуєтесь. Думав, відверто розкажете. Йдеться ж про вашого рідного сина, а ви граєтеся в сумнівне лицарство. Не в цьому воно виявляється. І ви, пробачте, трохи запізнилися.

— Не вам судити. Я жив у Києві, — вперто повторив.

— Ідіть, — відпустив його.

— Надіюсь, ви дружині… Ця розмова між нами… — забелькотів, простягуючи руку, але я прийняв свою зі столу.

— Не обіцяю. Все залежить від розшуку, — суворо сказав, уникаючи його запобігливого погляду.

Вже на порозі помітив, що на ногах у нього — літні сандалі. Тому й ступав тихо, наче скрадався. Після мого вчорашнього недоречного питання туфлі з латуневими накладками не взув. Що ж, я потрапив у ціль. Це підтвердило, що Табурчак ночував у Шулешко. Бракувало тільки свідків.

Одначе мене непокоїла затятість Табурчака. Він чогось боявся, не хотів говорити про зв'язок з Шулешко. Його боязнь, відчував, стосувалася не зради. Зраду жінка може простити. Тепер мені треба поговорити з продавщицею, а потім піти з Луциком на пляж шукати Хрипливого.

Розгорнув справу Василя Кисюри. Показання свідків: офіціанта ресторану «Парус», адміністратора, відвідувачів, потерпілих. А все почалося з того, що Кисюра на зональних змаганнях з боксу виграв першість у своїй ваговій категорії. Ввечері зайшов із друзяками до ресторану відзначити перемогу. Пили, гуляли. Причепився до дівчини, якийсь хлопець за неї заступився, тоді розлючений Кисюра вхопив пляшку і розбив йому голову. Потім утік, сховався. Заарештували його через два тижні на квартирі у сестри… Я не повірив власним очам. Сестра — Шулешко Раїса Гаврилівна!

Шулешко!

Схопився повідомити Скоричу, але стримався, взяв себе в руки й до кінця переглянув справу. Фотографія Кисюри: плескате обличчя, тонкі губи й маленькі очі, чубчик над вузьким лобом. Я заплющився, щоб пригадати, чи не зустрічав такого хлопця… Ні. Та й за чотири-п'ять років його зовнішність могла змінитися.

Треба спокійно обмізкувати відомості. Якщо Кисюра — Хрипливий, він завжди знайде притулок у сестри. І, може, то він вийшов з її квартири близько опівночі. Ще міг доїхати до суднобудівного заводу й пограбувати Зеленяка. Далі: хто сказав Русланові про Шулешко і дав її адресу? Хто повідомив, що батько не у відрядженні? Той, хто дзвонив і мовчав?

Я взяв фотокартку Кисюри, щоб показати її Луцику. У перекидному календарі знайшов номер телефону його дружини, присунув до себе апарат, аж він зненацька задзвонив. Може, наш начальник Ольховий, якому знову поскаржився Табурчак? Знехотя взяв трубку.

— Загайгора слухає.

— Це з хірургічного відділення обласної лікарні, — озвалася жінка. — До нас поступив Луцик. Він…

— Хто-хто? — я похолов.

— Луцик його прізвище. Він просив прийти до нього.

— А що з ним? — машинально поклав фотокартку до кишені.

— Поранення, втратив багато крові.

— Я зараз… — У мене пересохло в роті.

Сталося те, від чого ми його застерігали. Де ж він намагався затримати Хрипливого? Я схопився, мерщій прибрав зі столу, замкнув сейф, потім кабінет. У Скорича двері були зачинені. Збіг у фойє.

— Де Скорич? — запитав у чергового.

— Кудись поїхав.

Я заспішив до зупинки тролейбуса. А Луцик відчайдушний хлопець. Це ж від сьогодні він повинен працювати на іншому маршруті. Треба було ще вчора зняти його з четвертого. Але хто ж знав, що саме до нього в автобус сяде грабіжник? Втім, я почував себе винним, і мене гризла совість…

У лікарні попросив покликати завідуючу. Вона прийшла, немолода жінка з сумними карими очима.

— А, це ви, — всміхнулася. — Ваш Зеленяк готується до виписки.

— А що з Луциком?

— Ножове поранення передпліччя, неглибоке, але втратив багато крові. — Відчинила двері до третьої палати. — Он він, герой.

Біля вікна лежав Луцик. Над ним — штатив з пляшечкою, від якої тягнулася трубка до його руки. Кров поволі капала, збігала у вену. Шофер блідий мов крейда. Зеленяк сидів на ліжку, напружено стежив за переливанням. Він повернув до мене обличчя, яке враз стало доброзичливим і привітним. Я кивнув йому, взяв стілець. Луцик, мружачи очі, дивився на мене. Мабуть, не впізнав.

— Що ж ви наробили, Борисе? — спитав у водія. — Ми ж домовилися з вами не втручатись.

— Товаришу капітан… — тихо проказав, кволо ворушачи сполотнілими губами. — Погано бачу… якісь чорні комашки перед очима…

— Минеться, друже, — його права рука була забинтована. — Говорити можете?

— А чого ж?.. — Тільки хочеться спати, і ті комахи… Він хитрий, гад, і спритний… Мене ножем… — Посовав рукою.

Помаленьку, з перепочинками, Луцик розповів, що з ним сталося. Я уявив собі: північ, останній, рейс, у автобус сів Хрипливий. Шофер помітив його за три зупинки до кінцевої, коли Хрипливий встав із заднього сидіння й пересів наперед, витягнув з кишені гроші, почав лічити. Луцик стежив за ним у люстерко й гарячково думав, що робити. Затримати в автобусі — небезпечно для пасажирів — кількох жінок. Повідомити міліцію… Згадав: біля передостанньої зупинки стояла телефонна будка.

Жінки зійшли на наступній, і водій з грабіжником залишилися вдвох. Хрипливий куняв. Луцик остерігався, щоб той нічого не запідозрив. Загальмував, постояв кілька хвилин, як і треба на зупинці, а потім завів мотор і заглушив, знову завів. Вдавав, ніби якогось біса зіпсувався двигун. Грабіжник куняв, а коли шофер виліз із кабіни, гукнув:

— Гей, що трапилось?

Луцик відповів заклопотано:

— Мотор забарахлив. Подзвоню дружині, бо, може, затримаюсь.

Він не