Микола Петрович Трублаїні - "Лахтак"

не вчувши жодного шелесту, відійде геть. Одночасно мозок працював над вишуканням нових засобів оборони. В рубці панувала темрява і не давала розглядіти, чи є тут якась важка зброя — які-небудь залізні або дерев'яні речі.

Ведмідь підняв голову до віконця, та, мабуть, нічого крізь скло не побачив. Тоді він почав розгортати сніг під стінкою, ніби збираючись підкопатись.

Стьопа зіперся на стіл і в темряві почав пригадувати, які речі можна знайти в штурманській рубці. Тут мусили лежати скриньки з хронометром і секстантом, якщо Кар не заховав їх кудись в інше місце. На столі, безперечно, знайдуться лінійки з поділом на сантиметри та дюйми, а в шухлядах — циркулі й транспортири. Крім усього цього, десятка з півтора грубеньких книжок різних лоцій та таблиць. Вгорі над ним, на полиці, що нагадувала маленьке горище, лежало кількасот карт різних морів. Переважно то були карти Баренцового моря, його берегів та островів. Усе це не могло захистити хлопця від звіра.

«Коли б він знав читати, то я сунув би йому поки що в зуби книжку з мореплавної астрономії», — подумав Стьопа, і ця думка трохи звеселила юнгу, який не знав, що таке журба.

Раптом він згадав про ракети і ракетний пістолет, що мали бути в рубці. Пароплавам тепер, коли кожен з них озброєний радіо, дуже рідко доводиться користуватися ракетами. Але кожен пароплав обов'язково повинен мати ракети і пістолет до них.

У нижній шухляді штурманського стола Стьопа знайшов пістолет. Треба шукати ракети. Юнга вже уявляв собі, як стрибне з переляку ведмідь на кригу, коли він просто в морду йому пустить заряд. «Може, ще й носа ведмежого обсмалю», — потішав себе думкою хлопець.

Тим часом ведмідь став виявляти активність і чимраз дужче грюкав у стіну. Стьопа поспішно мацав рукою по столу, стінах, полицях, але ракет ніде не знаходив. Рукою зачепив телефонний апарат, що сполучав штурманську рубку з радіорубкою. Помацав довкола телефону, — там теж нічого не знайшов. Отже, ракет у штурманській рубці не було.

Дерев'яна перегородка що відділяла хлопця від ведмедя, почала тріщати. Стьопа схопився рукою за телефонний апарат. Він хотів одірвати його від стіни і ним захищатись, бо це була найважча річ біля нього, але нова думка спинила хлопця: «Коли б там у радіорубці хтось…» Рвучким рухом схопив ручку телефону і енергійно закрутив. До вуха підніс трубку. Ніхто не відповідав. Знов почепив трубку і крутнув ручкою. Телефон дзвінко задзеленчав. Ведмідь, очевидно, почув це і притих, мабуть роздумуючи, чи не скавучить це двонога істота, наміряючись від нього втекти, розгризаючи стіну з другого боку. Таке припущення, певно, здалося звірові ймовірним, бо він перейшов до другої стіни і почав розгрібати там сніг.

Стьопа прислухався до трубки.

— Хто там? — почув він чийсь знайомий голос.

— Рятуйте! Я сиджу в штурманській рубці, а ведмідь стіну ламає.

— Що?

— Ведмідь напав. Я в штурманській рубці.

— Стьопа?

— Так, так! Скоріш… поспішіть!

Голос більше не відповідав. Безперечно, той, кому він належав, кинув трубку і побіг у трюмне приміщення покликати товаришів з рушницями, і скоро вони з'являться тут. А чи не пізно прийдуть? Адже ведмідь підійшов до самих дверей. Це найслабше місце, і Стьопа зовсім не вірить у той гачок, на який замкнуто двері. Він починає з гарячковою швидкістю скидати під двері книжки, карти, лінійки. Та це, звичайно, його не врятує. Ведмідь, почувши в рубці шум, штовхнув головою у двері. Удар був, може, не дуже сильний, але достатній, щоб гачок вилетів і двері трохи відчинились, зсунувши в купу ті книжки й карти, які накидав на підлогу Стьопа.

Голова ведмедя просунулася в двері. Стьопа стрибнув на стіл з циркулем в руці, ніби наміряючись вирахувати в градусах отвір ведмежої пащі. Михайло трохи натужився, і двері затріщали.

«Ведмідь пропаде, але я раніше…» — промайнула думка в Стьопи, коли він згадав, що товариші вже, мабуть, повідомлені про небезпеку, в яку він потрапив.

«Озброюються… хвилин за п'ять будуть тут… щоб побачити, як ведмідь гризе мене».

Звір наполовину вже вліз у рубку. Він стиха ричав. Стьопа згадав про ліхтар і засвітив його. Перед ним стояла страшна, розлючена, хоч і трохи спантеличена світлом звірюка.

Юнга підніс руку з циркулем, готуючись в останню секунду вдарити ведмедя в око. До цього наміру його призвів цілковитий відчай, та раптом звір, замість того, щоб плигнути на Стьопу, повернув голову, люто й болісно заревів і посунув назад. Він хотів був повернутись, щоб вийти з рубки, але зробити це скоро у вузьких дверях не міг.

Стьопа почув, як хтось пробіг по палубі і потім, вхопившись за маленьку драбинку, що стояла біля стіни, виліз на дах рубки. Ведмідь кинувся за тим, ще невідомим Стьопі рятівником.

«Чи не Запара, вискочивши без зброї, почастував ведмедя чимсь по спині і тепер ховається на дахові», — подумав юнга.

Тієї ж хвилини велетенська постать сплигнула з даху перед самими дверима і вскочила в рубку. Хлопець освітив постать ліхтарем.

— Стьопо, ти ще живий? — Перед юнгою стояв Павлюк з сокирою в руках.

— Рушниці в мене немає, — пояснив кочегар, — я за сокиру і гайда сюди на розвідку — дізнатись, що тут за ведмежа облога. Коли бачу — справи погані: ворог уже вдерся до твоєї фортеці… Я не став ханти часу, ударив звірюку по ногах, поцілив у коліна і раз — убік. Тоді — навтіч. Тільки плигнув на дах, а він уже біля мене. Проте ще раз по морді почастував, правда, легенько… Чуєш, як виє…

Справді, ведмідь, люто завиваючи, дряпався на стіну.

— Ну, я його зараз разів зо два сокирою стукну і