Сей Сенагон - Записки в узголів’ї

– Як ви можете так глузувати з жебрачки? Я не могла навіть слухати того, закрила вуха. Скоріше дайте їй це кімоно, і хай собі йде.

Дами дали їй одіж зі словами: «Ось, тобі імператриця подарувала. Твоя одіж брудна. Надягни чисте».

Жебрачка накинула на плечі нову одежину і, пританцьовуючи, вклонилась. Усім стало огидно на те дивитися, і всі зайшли в дім.

Після того випадку вона стала до нас часто приходити, і ми прозвали її «віце-губернатор Хітачі», як із тієї пісні, що вона заспівала нам. Жебрачка постійно приходила до нас у старому кімоно, цікаво, куди вона поділа нове? Одного разу, коли фрейліна Укон прийшла до імператриці, вона наскаржилася на нас, мовляв:

– Базікали з нею по-свійськи, от вона і зачастила до нас.

Укон же розсміялась і сказала:

– Покажіть мені її. Дуже хочу її побачити. Знаю, що вона ваша улюблениця, але не бійтесь, я не переманю її у вас.

Через деякий час до нас прийшла ще одна жебрачка. Вона була калічкою, але достойно трималася перед нами. Ми почали з нею розмовляти, але вона зніяковіла, а коли ми подарували їй кімоно від імені імператриці, почала кланятися на знак подяки, розплакалася і все продовжувала бити поклони, коли йшла. Тут саме калічці назустріч ішла «віце-губернатор Хітачі», от з того дня ніхто жебрачку й не бачив, втім, ніхто її і не згадує.

У десятих числах грудня випало дуже багато снігу. Служниці насипали його на підноси і стали казати: «Давайте справжню таку гору у дворі зробимо». Вони зібрали багато челяді і, нібито за розпорядженням імператриці, наказали зробити велику гору. Людей ставало все більше і більше. Надвір вийшли помічниці імператриці, стали давати накази. Гору вже побудували величезну. З’явились і чиновники, спочатку їх було троє, четверо, а потім уже дивишся – і дванадцятеро. Наказали повернутися й тим слугам, які вже пішли додому, мовляв: «Тим, хто прийде сьогодні будувати снігову гору, – платня в три рази більша, а тим, хто не прийде, – зменшити у трикратному розмірі». Слуги поприходили, лише тих, хто дуже далеко жив, не вдалося оповістити.

Після того, як усе було завершено, всім, хто працював, кинули два великих згортки шовку як винагороду за старання. Кожен узяв собі по шматку, і порозходились. Придворні ж перевдягнулися в «мисливську одежу».

– Скільки, ви думаєте, ось так простоїть гора? – спитала імператриця.

– Днів десять, – сказала одна з придворних дам.

– Трохи більше, аніж десять, – відповіла ще одна. Ніхто не наважувався назвати більш довгий строк.

– А ти як вважаєш? – звернулася до мене імператриця.

– Буде точно стояти до п’ятнадцятого числа Нового року.

– Ні, бути такого не може, – відповіла імператриця.

– Точно розтане, ще у старому році, – вторили імператриці дами.

«Це я поквапилася, треба було хоча б перший день Нового року сказати. Але вже нічого не поробиш», – подумала я, твердо наполягаючи на своєму.

Десь приблизно двадцятого числа пішов дощ, проте гора не танула, а лише стала меншою. «О, бог Білої гори, не дай горі розтанути», – молилась я.

До речі, у той день, коли будували сніжну гору, до палацу прийшов посланий від імператора молодший секретар імператорської канцелярії Тадатака. Я запропонувала йому подушку для сидіння, і ми стали розмовляти:

– Сьогодні немає жодного місця, де не будували б сніжні гори. Імператор також велів насипати гору із снігу в маленькому дворі перед своєю опочивальнею. Вони також височіють перед Східним палацом, перед палацом Кокі та перед палацом Кьоґокудоно. Я одразу написала танка, а одна дама прочитала її голосно за моїм проханням:

– Мені соромно буде у відповідь скласти погану танку. Але я тепер буду читати цей вірш біля кожної бамбукової шторки знатної дами.

Із цими словами він пішов. Але про нього розповідали як про майстра складати вірші. Я була дуже здивована. Коли імператриця дізналася про таке, вона відповіла:

– Мабуть, твій вірш здався йому занадто вдалим.

Наприкінці місяця гора стала нижчою, але все ще залишалася доволі високою. Одного дня дами вийшли на веранду. Тут раптом з’явилася жебрачка «віце-губернатор Хітачі».

– Давно тебе не бачили. Чому ж це ти прийшла? – спитали дами.

– Чому-чому?! Біда трапилася, – відповіла жінка.

– Яка біда?

– Ось що мені зараз спало на думку, – сказала жебрачка і затягла:

Дами розсміялися, але побачивши, що ніхто не дивиться на неї, жебрачка подалася до сніжної гори, ходила біля гори, а потім зникла. Про все, що трапилося, розповіли дамі Укон, служниця ж передала нам її слова:

– Чому ж ви не привели її до мене? Бідолашна аж на гору вилізла.

Всі знову почали сміятись.

Гора ж простояла до самого кінця року. На Новий рік випало ще більше снігу. Я подумала: «От щастя, гора стане ще вищою», але імператриця наказала змести новий сніг і залишити лише старий. Тієї ночі я залишилася в палаці. Коли вранці я повернулася до себе в опочивальню, до мене прийшов старший слуга, який весь тремтів від холоду. На рукаві каптана, який був зеленого кольору, як дерево юдзу,[88] він тримав папір зеленого кольору, до якого була прив’язана гілка сосни.

– Від кого лист? – запитала я.

– Від верховної жриці.

Мене переповнювали почуття радості, і я поквапилася до опочивальні імператриці.

Імператриця ще відпочивала. Я спробувала підняти дошку замість лави і, ставши на неї, щосили намагалася зрушити стулки шітомі, проте стулка була дуже важка. Я змогла підняти її лише з одного боку, та раптом вона заскрипіла. Імператриця прокинулась:

– Навіщо ти це робиш?

– Прийшло послання від верховної жриці. Як же тут не поквапитися.

– Швидко ж його принесли.

Імператриця піднялася з постелі і розгорнула згорток. У ньому знаходилися два «жезли щастя» довжиною у п’ять сунів, які нагадували «колотушку щастя» і були прикрашені гілками дикого померанця, плавуна та гірської лілії. Проте листа не було. «Ну не може такого бути, що нічого немає», – сказала імператриця, і раптом побачила, що верхні кінці жезла загорнуті у невеликий аркуш паперу, а на ньому – пісня:

Імператриця почала складати пісню у відповідь, а я спостерігала, яка вона гарна була в той момент. Коли необхідно було звернутися до верховної жриці з листом або написати їй у відповідь, імператриця завжди приділяла цьому особливу увагу і не жалкувала зусиль,