Олексій Михайлович Волков - Виконавець

мене спиною, старий хотів іти вперед, але несподівано загальмував і оглянувся. Його обличчя раптово зблідло, і він, напевно, впав би, якби не схопився рукою за двері. Я миттєво підскочив і схопив його за вільну руку. Нарешті він намацав ногами опору, і я відчув, що можу його пустити.

— Хухх… — старий перевів дух і зробив якийсь неясний рух долонею перед очима. Йому все-таки ще було погано. Від такої несподіванки я злякався. Зараз він упаде, і що тоді робитиму? Куди побіжу по «швидку» в цьому глухому селі? Але він не впав. Ми увійшли до світлиці з маленьким віконцем. Хата ще старого типу. Я посадив його на лавку, розстебнувши сорочку на грудях, затертий комір якої був застібнутий під саму шию, і дід знову уважно подивився на мене. Безперечно, він хворів — зігнуті плечі, бліде обличчя, згаслий погляд… Усе свідчило про те, що він поки що уживався з якоюсь довготривалою хворобою. Щоправда, зараз його погляд висловлював якесь здивування, наче старий не чекав від мене такої спритності.

— Ой, дякую, — прокректав він, — зараз відсапаюся. Старість — не радість.

Помалу дід віддихався і знову запитливо подивився на мене.

— То що, кажете, живий ще мій давній друзяка? Може, ще й по лісах лазить? — запитав дід.

— Аякже, лазить, ще й досить спритно. Навіть декому з молодших фори дасть, — відповів я.

— А я от більше в хаті сиджу, бракує вже сили, — він схилив голову набік і подивився на мене.

— Хочу розпитати вас про одну давню історію, — почав я. — Антонович радив звернутися до вас, адже ви живете в селі ще зі старих часів, пам’ятаєте людей. Був тут у вас такий — Антін Гаркуша. Чи могли б ви розповісти мені про нього? Особливо про те, що сталося з ним останнім часом.

Надворі збирався перший весняний дощ. Низькі хмари вкрили все небо, і в хаті ставало дедалі темніше, але я відразу помітив, як змінилося обличчя старого, коли я назвав це ім’я.

— А чому ви цікавитеся цією людиною? — після невеличкої паузи спитав він, пильно до мене придивляючись.

Замість відповіді я витяг із сумки розібрану рушницю.

— Я купив її близько півроку тому, — сказав я, зібравши рушницю та поклавши на стіл, — кажуть, що раніше вона належала йому.

— Я вам того не можу сказати, — він без зацікавлення подивився на рушницю, — якби я був мисливцем, то, можливо… а так вони всі для мене однакові.

Старий провів рукою по стволах і замислився.

— А ви вірите в Бога? — несподівано запитав він.

— Не знаю, — розгубився я, — ніколи над цим не замислювався.

— От і я починаю сумніватися, коли згадую про Антіна.

Я мовчав і чекав.

— Той Гаркуша був дияволом у людській подобі. Якби зібрати все зло, що понароблював за життя, то він би втопився в ньому. Страшна була людина. І за страшних часів довелося йому з’явитися. Скільки людей за нього вислали і скільки там загинуло. Скільки малих дітей лишилося сиротами…

Старий знову замовк. Видно було, що йому не хотілося розповідати про це, ще раз ворушити минуле.

— Брати мої рідні так само поїхали по етапу. Тільки їх і бачили. Хтозна, може, й тут він свою руку приклав. Ходили такі чутки. Свого часу не схотіли вони бути йому посібниками в одній справі. Може, й помстився. А може, й не причетний до того. Мене тоді не було в селі.

Старий сидів тут, переді мною, спершись на стіл, опустивши низько свою сиву голову, але перебував зараз десь дуже далеко, напевно, в тих роках.

— Та найбільше дісталося від нього Петрові. Жив колись тут такий — Петро Гончарук, не чули часом? — дід зиркнув на мене з-під лоба, недовірливо, наче я мав обов’язково про це чути. — Ще за старих часів служили Гончаруки в Лодзінського (а це все були володіння польського графа Лодзінського) лісничими. І дід його, а потім і батько. І Петро все тягався по лісах слідом за батьком. А того разу старий лісничий був у лісі сам. І на ніч додому не прийшов. Тільки наступного дня знайшли його на галявині мертвого, застреленого з рушниці впритул. Темна була історія. Граф і слідчих з воєводства викликав. Але нічого те слідство не вислідило. Навіть і на того ж Гаркушу думали. Був він сильним шкідником у графських лісах — ставив петлі, капкани. Не раз ловив його лісничий на гарячому. Дуже його ненавидів той Гаркуша. Казали, не було його вдома в той час. Але знайшлися свідки. Двоє підтвердили, що сиділи разом у хаті, мовляв, цілий день горілку дудлили. Так і відпустили ні з чим. Вигадали таке, ніби лісничий сам застрелився. А люди потім казали, що Гаркуша їх намовив, отих двох. І хто ж його знає, де тут правда, а де вигадка.

Старий знову замовк.

— Отож я і кажу — лишився Петро сам, і взяв його Лодзінський також лісничим. Хлопець і голову мав на плечах, і ліс знав, як свій дім, і його батько графу добре послужив. Отож зостався він, як то кажуть, при добрій справі. Була в нас тоді в селі одна дівчина, до якої Петро почав ходити. І як на гріх, Гаркуша також собі її сподобав. Ну і, звісно, як у таких справах буває — стали ворогами. А Галя — царство їй небесне — добра була дівчина; гарна та щира душею. І не дивно, що саме Петра собі обрала. Так воно мало бути.

Дід зітхнув і за хвилину продовжував свою сумну розповідь.