Олександр Сергійович Іващук - Місто собачих снів

– Що, не витримала душа поета? – Дівчина посміхнулась. – Я б з радістю, але ж я не сама… – Мар’яна виразно кивнула в бік своєї подруги.

Гриня сказав “ван момент, пліз”, пересів до Циммера і вже через хвилину технічно сплавив подругу “холостому” Фашисту. Ні подруга, ні тим паче Дімон не заперечували. Климовський попрощався із Сергієм, Синіми Комбінезонами (двоє з них навіть обнімали Гриню і кричали йому на вухо: „Пацан, у вас нєдєццкій рок!”), Групою (заодно призначив наступну репетицію), взяв Маркіту за руку і вийшов з клубу.

* * * * *

…Група проводила Гриню і Мар’яну зацікавленими поглядами.

– Пропав наш фронтмен, – сумно сказав Михась. – Навіть “бухнути” не залишився…

– Ну і що? – стенув плечима Студік. – Нам більше буде…

А Фашист обійняв “здається Галю” і промовчав.

Вечірнє Місто повіяло на молодих людей прохолодою. Відчувалася близька зима. Маркіта узяла Климовського під руку і вони рушили вздовж вулиці до Центру. Певний час панувала мовчанка. Гриня поправив кофр з гітарою на плечі і закурив.

– Ну, і куди тепер? – врешті кокетливо запитала Маркіта.

Гриня весело глянув на Мар’яну і нічого не відповів. На душі у хлопця було затишно і спокійно. Він ніжно потиснув долоню дівчини. Давно вже я так не йшов, подумалося Грині. Ось так, коли необов’язково щось говорити, коли все зрозуміло без слів. Коли не потрібно розпинатися з метою “закадрити” дівчину на одну ніч. Коли ти чітко знаєш, що не назвеш її іншим ім’ям… Гриня посміхнувся, відпустив руку Маркіти і сказав:

– Треба батькам зателефонувати…

Він дістав з кишені джинсів мобільник, набрав номер.

”Dim”.

Гудок. Ще один…

– Алло?

– Ма, це я!

– Я слухаю, сина?

– Ми відіграли, Ма! Все окей, без лаж… Батькові привіт, Юльку цілуй! Ну, все, чао, бо я з мобільника…

– Ми всі дуже раді! Тримайся, сина!

Гриня вимкнув телефон. Маркіта здивовано подивилася на нього.

– Ти що, з батьками не живеш?

– Ні, я на бабусиній квартирі тепер… – пояснив Климовський. – Мені звідти і на роботу, і на репетиції ближче. А квартира все-одно порожня, Бабуся півроку тому до сестри в село перебралася… Вони із сестрою веселі тітки!

Центр вечірнього Міста був щедро обсипаний неоновими рекламними вивісками, милував око їх різнокольоровими принадами, підморгував фарами автомобілів, вирував перехожими, награно-погрозливо гуркотів старими здивованими круглоокими трамвайчиками, ганяв наввипередки маршрутними таксобусами… Центр Міста, здавалося, уособлював собою дивну модель Вічного Двигуна і, напевно, міг би претендувати на роль Центра Всесвіту.

Гриня і Маркіта повільно йшли по вулиці у людському потоці, незважаючи на прохолодний і вітряний вечір.

– Слухай, я бачу тебе другий раз у житті, а таке враження, що ми знайомі тисячу років, – раптом сказала Маркіта.

– В мене теж таке відчуття, – відповів Климовський і хитро додав: – Може, це Доля?

Маркіта засміялась, сказала, що все може бути і ще міцніше притиснулась до хлопця.

– Холодно? – запитав Гриня.

Дівчина жалібно похитала головою. Климовський на мить замислився і, нарешті, видав те, що задумав ще в “Гайці”:

– Може, поїдемо до мене на каву? Захопимо по дорозі пляшчину червоного вина… В мене ж свято, як-не-як! Ти ж все рівно недалечко живеш… – з надією у голосі підсумував він.

Маркіта секунд тридцять мовчала. Гриня подумки приготувався до відмови. Дівчина підвела погляд і тихо сказала:

– Поїхали…

Холостяцьке лігво зустріло молодих людей тютюновими ароматами, подекуди прадавнім шаром пилюки і десятком замурзаних тарілок на кухні. Гриня винувато посміхнувся, поставив на столик пляшку “Каберне”, прихоплену по дорозі, і заходився готувати каву. Маркіта зацікавлено оглядала помешкання. Кухня була завішена афішами, рекламами імпрез, фестивальними плакатами, квитками і іншими поліграфічними дрібницями.

– Ви усюди виступали? – здивовано спитала вона, вказуючи рукою на обліплені стіни.

Гриня неуважно глянув на плакати.

– Де ми, де мої або наші друзі… – промовив він, заливаючи каву окропом. – А он там, – Гриня кивнув головою, – висять афіші відомих груп, на концертах яких я був…

Гриня залишив каву запарюватися, повернувся до Мар’яни і закурив.

– Звичка збирати подібну фігню з’явилася у мене вже досить давно, років сім-вісім тому назад. В певний момент постало питання що з цим усім робити… – Климовський дотягнувся до попільнички і аккуратно збив попіл. – Я якраз розпочав мешкати тут, от на гадку і прийшло подібне рішення проблеми. До того ж, це не такий сумний пейзаж як голі стіни… І взагалі, – Гриня посміхнувся, – кожен прикрашає оселю як може: хто купує картини Пікассо і Моне, а хто здирає з стовбів відпрацьовані, так би мовити, плакати…

– Мені подобається, – сказала Маркіта, продовжуючи роздивлятись “шпалери”.

Тут Гриня ляснув себе по лобі, загадково вигукнув “До речі, до речі!..” і зник у кімнаті. Повернувся він з гітарним кофром. Мугикаючи якусь, одному йому відому мелодію, хлопець дістав із кишеньки кофру зігнутий в кілька раз листок і обережно розгорнув його. Мар’яна впізнала афішу сьогоднішнього концерту. З тої ж кишеньки з’явилося кружальце прозорого скотчу і за якусь мить кухня збагатилася ще одним паперовим шедевром. Климовський задоволено оглянув афішу. Маркіта засміялася. Гриня здивовано подивився на неї.

– Ти чого? – награно-ображено запитав він.

– Смішний ти… – Маркіта затнулась. Климовський зауважив, що дівчина почервоніла. – І якийсь не такий. Добре мені з тобою…

– Це я ще вино не наливав, – тихо відповів Гриня, відкоркував пляшку і приніс з кімнати келихи. Він поставив на стіл каву, налив вино і звідкілясь з буфету дістав коробку шоколадних цукерок. Климовський присів навпроти дівчини і підняв келих.

– За що п’ємо? – лукаво поцікавився він.

Маркіта замислилась.

– Давай спочатку за знайомство, – сказала вона і глянула на Гриню. – Як-не-як, другий раз бачимось…

– Угу, – погодився Климовський. – Спілкуємось взагалі вперше.

Маркіта засміялась. Вони цокнулися келихами і пригубили вино. Гриня заметушився, пропонуючи дівчині цукерки. Мар’яна довго впиралась, посилалась на несумісність шоколаду і фігури, говорила, що не вживає солодкого, що не хоче, не буде… але Климовський був невблаганний. І фортеця впала. Невдовзі про якісь примарні дієти не могло бути й мови. Шоколад органічно доповнив терпкий смак сухого “Каберне”.

Гриня наповнив келихи вдруге. Тост за здоров’я. Цок! Цукерочку? Будь-ласка! Може, ще кавусі? Пізніше? Нема питань!

Климовський відпочивав. Вже давненько в нього не було такої ерудованої співбесідниці. Як виявилося, студентка журфаку Мар’яна Волошина непогано розбирається у багатьох життєвих питаннях. І це з такими очима! Плюс легке вино, улюблені цигарки і