Адам Багдай - Пірати Співучих островів

і їдеш собі, людино добра, мов по гігантському балкону! Шосе висить над порожнечею, ти висиш в автомобілі, твоє життя висить на волосинці, а ти ще й повинен захоплюватися фантазією творців тієї піднебесної каруселі!

Словом, повно вражень, емоцій, та ще й їзда на всю губу, аж на висоту тисяча метрів. Що голосніше дядечко співає свою арію, то дужче я боюся за мамута. Бо в такі хвилини у голові людини звичайно снують найрозмаїтіші думки. А що як лопне камера, що як відмовлять гальма або взагалі мамут розпадеться на шматки. Ото була б сенсація! Останній крик моди на дні чорногорського провалля разом із знаменитим кібернетиком і ще знаменитішим його небожем. Вічна їм пам’ять! Вони загинули на посту, співаючи арію Мефістофеля з «Фауста».

Проте ми не дали сенсації лакомим журналістам. З піснею на устах виїхали на самісіньку гору тієї диявольської каруселі.

А перед тим дядечко ще гукнув мені, пересилюючи астматичний гуркіт мамута:

— Оголошується конкурс: хто перший побачить море!

— Яка премія?

— Два дні не мити судків.

— Згода!

Раз конкурс — значить, конкурс. Я напружив зір, вихилився з машини і коли б міг, то полетів би поперед мамута, аби тільки перемогти в цьому конкурсі. Бо я зовсім не збирався два дні чистити жирні судки. Отож я втупився в обрій, де голі скелі сходилися з блакиттю... Минали хвилини, які в таких випадках тягнуться довше, ніж години. Вже скінчилася крутизна, ми їхали плоскогір’ям поміж скель і кущів тамариску, а моря нема та й нема.

Нарешті ми обидва крикнули водночас:

— Є!!!

Справді, було. Лежало внизу, під нашими ногами — велике, широке, майже зливаючись із обрієм. Пречудовне видовисько з тисячометрової висоти. Скелі, море, блакить небосхилу, і на морі — пароплав, за яким тягнеться смуга диму — мов іграшка, мов щось бачене у сні.

Над сонячним Ядраном
1

Не описуватиму карколомного спуску з тисячометрової висоти, бо вам у голові замакітрилося б. Головне — ми приїхали на берег моря. Вискочили з мамута і, наче два огирі, побігли вперед. І не зупинилися на березі, а прямо в черевиках, у одежі кинулися в воду — два безумні шукачі пригод і шанувальники природи.

Дядечко занурив голову в воду і я занурив, аби впевнитися, що то не сон, що ми живі, над живим Ядраном[15]. Потім ми хлюпалися, як два морські леви, бризкали один на одного водою і заходилися сміхом.

Добряче вихіхавшись і вихахавшись, ми глянули перед собою. Людину, що бачить такий безкраїй простір, огортає задума. Мене теж огорнула. Я раптом почув себе маленьким і слабим перед цією безмежністю; хробак, який повзе на березі, піщинка...

На щастя, я не був піщинкою — адже піщинка не має такого милого дядечка і не подорожує «криком моди», а передусім не милується краєвидом. Як це добре, що я — розумна істота і можу переживати, радіти, впадати в задуму...

Глянув у блакитну далину, сподіваючись, що, може, з хвиль Адріатики вирине могутня спина акули. Та ба, на морі не було навіть хвиль — звідки ж акула виринула б? Море лежало сливень гладеньке, блискотливе, а згори струмувала спека. Пальм я теж наразі не зауважив. Бачив тільки руду дядечкову бороду і його повні радості очі. Вітер не шелестів у листі пальм, а проте було гарно, екзотично і таємниче.

Дуже довго було так гарно, екзотично і таємниче, але ось нарешті дядечко сказав:

— Треба знайти місце для табору.

— Де?

— Отож бо — де? Там, де гарно і де чудовий краєвид.

— Тут скрізь гарно.

— Це правда, та, напевно, ми знайдемо ще краще місце.

Дядечко, ясна річ, майстер вибирати місце для бівуаку. От ми й поїхали туди, де мало бути ще краще, а найкраще було поблизу острова Свети Стефан, біля маленького поселення Мілочер. Море вдиралося тут глибоко в стрімкі скелі, утворюючи лазурову затоку. І я певен — цю затоку воно створило спеціально на замовлення нашого чарівника; для нього оздобило гірські стіни таким фантастичним різьбленням, для нього ж тут виросли красуні-пінії та стрункі, як голки, кипариси. В кожній розколині скель — кипарис, щоб дядечко, дрімаючи по обіді, міг трохи помріяти і щоб йому здавалося, буцімто він — римський проконсул, якого розгніваний цезар заслав на узбережжя Монтенегро. І вже певно для дядечка чорногорські селяни понад ліском піній посадили оливкові дерева, щоб вони сріблилися й отіняли намет.

Місце — як у раю: оливковий гай, трохи нижче — пінії, у скелях — кипариси, а під скелями — блакитна затока. По праву руку — маленький