Адам Багдай - Пірати Співучих островів

острівець Свети Стефан — із сірими будиночками, котрі пам’ятають іще піратські часи; з лівого боку — море. Коли б поплив на захід — прибився б до Італії, на південь — до Лівії. Але чого туди плисти, якщо тут так гарно; і навігаційних мап у нас немає.

Мап немає, зате є цілюще повітря, чудовне сонце і лазурове море. Чого нам ще треба? Хіба що трохи грошей, та вголос про це ми не говоримо, бо дядечко не любить, коли йому нагадують про бюджет.

А як же з бюджетом? Нема чого й балакати! Здається, вже кінчаються гроші за годинник. Цікаво, що ж далі піде на продаж?

Тим часом про це ми не думаємо. Ми — безтурботні бурлаки. Нічим не журимося, ніщо не затьмарює нашого спокою. Знайшли найкрасивіше місце під сонцем і кепкуємо з долі. Хай собі журиться міліція в Ужицях і хай стає на голову, аби знайти наші гроші. Я вже навчився од дядечка не звертати уваги на мертві предмети.

Нап’яли ми намет, витягнули з мамута речі, і, коли все вже було готове, дядечко спитав:

— Марцінку, що б ти їв сьогодні на обід?

— Акулячі плавці в банановій підливі, — відповів я, і, даю слово, по бороді мені потекла слина.

Дядечко примружив око:

— А якби під рукою не було акули?

— Тоді охоче поїв би ластівчиних яєць у сойовій підливі.

— Ба, ластівки давно вже вивели своїх пташенят. Знайди щось більш досяжне.

— Знаю вже: печеню з серця носорога!

— Ти просто жахливий.

— Ні, я тільки багато читав про життя примітивних негритянських племен на берегах Лімпопо.

— На носорога підемо вдосвіта, — усміхнувся дядечко.— Тепер подумай про щось доступне при наших скромних можливостях.

— Хай тоді буде жарена куріпка з чорницями.

— А може, рябчики по-литовському?

— Е-е-е...— засміявся я.— Ви, дядечку, тільки дражните апетит! Не граю з вами. Я й справді з’їв би щось, бо вже мені кишки грають якийсь твір для флейти і валторни, коли не помиляюсь.

— О, прошу! — заволав дядечко.— Раз так — нумо готувати; тільки спершу ми повинні зробити ревізію у своїй коморі.

Легко сказати, та куди важче зробить оту ревізію. Не хотів би я зводити на дядечка наклеп, але те, що було в наших рюкзаках, волало про помсту до неба, чорногорського, звісно. Все впереміш, плутанина, Содом і Гоморра[16], словом, космічний розгардіяш: шкарпетки в цукрі, светри в перці, носовички — в томатному соусі, тут же — окраєць варшавського хліба... Моя мама, яка, ріжучи хліб, хрестила його, — зомліла б, уздрівши таке!

Щиро кажучи, придалася б дядечкові на дві години розумна жінка, щоб зробила лад у цьому розгардіяші. Руки мені опустилися, розпач мене пойняв, а дядечко як не гукне:

— Чого ждеш, роззяво?!

А потім розіслав на камінні шматок брезенту і висипав геть усе на одну купу. Найбільше було рису, крім того — трохи шкірок од ковбаси, шматок грудинки, перев’язаний мотузкою, дві квасолини, бляшанка з томатним пюре, кілька скоринок хліба. От і всі запаси.

— Я маю все це викинути? — спитав я, з жалем дивлячись на рештки нашого добра.

— І думати не смій! — обурився чародій. — Збігай-но по воду, зараз ми зваримо суп філософів.

Певно, він мав на думці чудо з хлібом та вином у Кані Галілейській[17]. І я повірив у чудо. Подався шукати води.

2

Понад оливковим гаєм видніли будови. Великий будинок у чорногорському стилі, кам’яний, з маленькими вікнами, що були затулені дерев’яними віконницями, а над будинком — кілька кипарисів. Є будинок, то має бути й вода.

Я рушив до того дому. Йшов через оливковий гай. Сонце пекло немилосердно. Я ховався в тіні під деревами. Дерева старі, крислаті; стовбури товсті, покручені, гілляки повипиналися в усі боки, а поміж них визирали оливки — маленькі, мов квасолини. Зірвав одну, вкусив. Терпка, всередині — твердий камінець. «Ще не поспіли», — подумав.

Гай розстилався терасами. На майже голій землі росло кілька дерев, а потім був поріг, викладений з каміння, далі знову тераса й мур, а в мурі — прохід з кількома сходинками. І так аж до кам’яного дому.

Що вище, то дужче припікало. Я обливався потом, сорочка прилипла мені до спини. Мріяв про ковток холодної, джерельної води. Підходив уже