Борис Пахор - Важка весна

Сива жінка зосереджено тримала в руках спідницю. Високий чоловік ніс у руках фотоапарат. Хтось — грамофонну платівку. Сухорлявий чоловічок тримав у руках жилет і ніс його так обережно, немов квітку, яку ніхто не сміє зачепити.

А потім він помітив, що праворуч і ліворуч від тих подвійних течій також є люди, які стояли на місці. Поклали перед собою на землю речі та й стояли коло них. Он виснажений чоловік у вузьких сірих штанях мав на землі лише одну пару жовтих черевиків; час від часу він на них дивився, немов поглядом промовляв: «Будьте чемні, скоро все буде добре». Ніби ті два черевики — два маленькі песики, і він боїться, що натовп їх розтопче, бо людей було неймовірно багато і рухалися вони без слів. І ніхто нічого не пропонував, жінка тримала в руці лише дитяче пальтечко і йшла поволі вперед, а отой з жилетом у руці так само мовчки йшов з іншого боку. Тихий жах, німе мовчання, думав він. Навіщо щось пропонувати словами, коли кожен бачить нашу ганьбу, так напевно вирішили вони. І в цьому їхня сумна велич. Особливо коли людина подумає, що незабаром забудуть і табори, і бомбу, яка впала на Хіросіму, хоча атоми спотворили японцям тіла, так що їхні м’язи розпадалися, мов гнилі шкарпетки. А ці отут мовчать, і кожен несе щось своє у руці.

Обіч стояв чоловік, коло його ніг на землі — старий грамофон, а коло грамофона був за сторожа малий синочок.

— Їх уже нема? — запитав малий.

— Ні, вже немає, — сказав тато синочкові.

А він дивився на батька з сином і питав себе: кого вже немає? І здалося йому, що малий питає: «І мама там згоріла, правда ж, papa?» І тієї миті йому захотілося закричати: «Схаменіться, люди, забирайтеся звідси, навіщо ви приносите сюди продавати свою бідність!» Але чого б то він чванився, адже й сам був таким самісіньким: хіба його згорток не був таким самим приниженням, як і пальто небіжчика синочка, яке тримала перед собою жінка пальцями правої та лівої руки і обережно несла крізь натовп.

Повернувся, щоб утекти, але його погляд зупинився на обличчі сонного старенького; той сумирно дивився з-під приплющених очей, немов устав із мертвих і покірно чекав, коли знову зможе лягти на спочинок. Біля його ніг стояли три пари гостроносих старих черевиків.

— Я б хотів продати чоботи, — промовив до старого, чомусь зворушений його втомленим обличчям.

— Покажіть, — сказав дідусь, теж швидше із вдячності за виявлене співчуття.

Він швидко розгорнув шмат і показав.

— Ні, — спішно сказав старий, коли побачив вояцькі чоботи.

— Вони цілі.

— Ні! Цей товар не для мене! — невдоволено сказав старий. — Ні.

— Я дешево віддам. Дуже дешево.

— Цей товар не для мене, — тепер уже різко сказав старий і відвернувся.

І він знову змішався з потоком людей у куряві під спекотним сонцем. Цей товар не для нього! Ніби його гостроносі допотопні черевички хтозна-який крам! Ні, але ж ніхто не скаже, що в тому повоєнному зубожінні шматки старої прілої шкіри кращі, ніж гладенька і світла шкіра тих чобіт? Навіть якщо викинути підошви, залишиться шкіра для двох пар чобіт.

Зупинився з правого боку, де починалася трава толоки, поклав чоботи на землю; підрівняв їх ногою, шмату повісив через лікоть. Старий, здається, злякався, коли побачив чоботи, можливо, тієї миті навіть почув, як викрешують крок вояки паризьким бульваром у комендантську годину, і тому так різко йому відповів. Ні, мабуть, він їх не продасть. Хто ж їх купить? Кожному парижанину вночі б снилося, як вони вислизнули з шафи і самі крокують вулицями заспаного Монмартра. Епізод для повоєнного фільму.

Став і чекав, і запитував себе: чому не може переконати люд, що віддасть їх за будь-яку ціну, лише б піти геть. Можливо, кожен із них так само віддав би свій товар за будь-яку ціну і втік; мовчки затиснув би гроші в руках і пішов. Здригнувся раптом. Хтось сказав: «Харашо, харашо!»

Він озирнувся і побачив ставного російського хлопця; і це було, мов неочікуване знамення. Немов він із Ванею. Або з Васьком. З обома він носив покійників, тому була ця дружба особлива, бо потрібно було, коли клали на носилки трупи, брати їх за кістляві щиколотки і плечі. Кожен зі свого боку.

Він підняв чоботи з землі і переніс їх до росіянина. Той був високий і стояв серед цього дріб’язку, мов багатій, що прийшов скупити всю цю бідолашню.

Якийсь час він мовчки дивився на нього; багато їх таких, свавільних і безцеремонних, подумав він, хоча в такій життєвій зухвалості росіян є певна привабливість.

— Дай мені за них, скільки хочеш, — сказав він.

Але хлопець задумливо лічив гроші, немов зовсім випадково опинився у цьому нескінченному натовпі і не має нічого спільного з чоловічком, котрий носить у руках ретельно випрасувані штани, а вдома заб’ється в куток і сумирно чекатиме кінця.

— За будь-які гроші віддам, — знову повторив він.

— Стій у ряду і продаси, — сказав тоді хлопець. — Чого ти соромишся?

Потім хтось до нього підійшов, і вони разом пішли; Радко Субан кинув оком на плетиво ніг, які ступали повз нього. Мабуть, йому справді здавалося, що всі дивляться лише на нього та його чоботи. Чого він має соромитися? Хлопець таки мав рацію, ніхто його ні про що не питає, і він нічого