Борис Пахор - Важка весна

його спогаді, але все одно цей образ набув печаті реальності. Він переконаний: те, що так виразно відчув фізично, здійснюється. А вже за мить йому здавалося, ніби й сам лежить у якійсь вирві десь на знайомому піщаному березі. Може, картини намитого піщаного берега — єдине, що оживляє в його уяві картини рідного краю. Та частина берега від Барковель до Мірамара. Хвилеріз по той бік контовельського причалу. Мірамарська затока під фортецею. Грлян весь у білих променях серпневого сонця. Колись Тетяна там закопала свої шоколадні ніжки в грлянський пісок. Це він хотів сказати: хоча розуміє, що він той самий, що й тоді з Тетяною в Грляні, але майже незаперечною істиною є й те, що він уже не той самий. Він до Німеччини і він після Німеччини — хто знає, чи зустрінуться колись ці двоє.

Ці думки нездорові, подумав він. Краще бути з Арлеттою, хоча й переконаний, що вона навіть не думає про нього; бо хода тих ніг — незвичний ритм, який людині впивається в кров; і так само два важкі плоди, які виросли на дуже стрункому молодому дереві, лише з тією різницею, що дві соковиті грушки, наприклад, молоде дерево обтяжують і згинають, а вона несе своє тіло впевнено, рівно. Так, груди окремо, хода окремо і дитячі руки окремо. І її слова окремо.

Заклав руки за голову.

Вона вже у мене під шкірою, сказав собі потім, і ця констатація йому сподобалася. Йому весь час хотілося встати і кудись піти, немов кімната стала раптом затісною для нього. Найкраще, якщо попросить лікарку на один день відпустити його кудись.

Піднявся і сів. Правильно, але людина не може їхати до міста з порожніми руками.

Встав.

Зайшов до кімнати і відчинив білу шафу.

Верхні полиці були порожніми; посередині маленька валіза, внизу двоє чобіт, доладно, один коло одного, в позі «рівняйсь». Немов ще хвилину тому стояв у них німецький вояка, який зник, коли відчинялися дверцята шафи.

Сягнув рукою і підняв чоботи; здалося йому, що тримає в руках взуття людини, яку вбив і сховав до шафи.

Закрутив ними в повітрі.

Все в порядку. Зверху широкі, шкіра гладенька й світла; закаблуки не найкращі, але якщо відрізати підошву, залишиться дорогоцінна верхня шкіра. Знову поклав на дно шафи і лівою рукою автоматично витер пальці, які тримали шкіру. Тоді помітив сіру плахту на полиці. Добре, понесе теж і плахту, хоча пахне соломою, бо під час їзди вантажівками від Берген-Бельзена до голландського кордону вони заночували на соломі. Вона, — як частина його, та плахта. А що, може, щось виручить за неї.

Звісно, її теж продасть; але коли зачинив шафу, то почувався так, немов вирішив продати живу істоту. І втішився, що шафа знову зачинена; без тих темних предметів кімната здавалася простішою і доброю; прибрана й біла, з білим порцеляновим умивальником, з білою постіллю, білим столом, білою шафою, яка, крім того, ще була такою гладенькою, що здавалася емальованою.

XVII

На околиці міста вражає сонцем припечена і запорошена толока; запорошена, бо нею сунув люд чорним і повільним потоком. Немов атомна бомба зруйнувала Париж, і містяни-втікачі юрмляться у жаркій і нерухомій серпневій куряві. Він ішов повз прилавки з гребінцями, дешевими бритвами, шнурками й жіночими панталонами. В ціні були гребені з гострим зуб’ям, шнурівки були як шнурівки, і лише блідаво-сині й рожеві барви жіночих панталонів трохи оживляли все пустище. Далі стояли ряди прилавків з відновленими черевиками, які під живим сонячним промінням скидалися на якісь запорошені предмети лахмітника — спогад про давно минулі часи. Пилюка плавала над головами, над старими черевиками на прилавку, над шматками шкіри всіх форм і розмірів, які виклав крамар.

Найкраще буде, якщо він швидко віддасть свої речі і втече звідти.

І поправив згорток за пазухою. Подивився на чоловіка за найближчим прилавком і сказав собі: запропоную йому. Поставить чоботи серед свого дрібного взуття, і будуть вони серед нього, мов рештки покійного велетня.

— Я б хотів дещо продати, — вупівголоса сказав він, коли підійшов до чоловіка; той був сухуватий, з неголеною чорною щетиною на щоках.

— Що саме? — голосно запитав чоловік.

«Мабуть, я лише шепотів через розгубленість», — подумав він.

— Чоботи, — сказав. — Вояцькі чоботи.

— Не маю! — майже закричав той. — Не продаю.

— Я їх продаю! — чітко вимовив він. — Я маю на продаж.

— Навіть не думайте! Навіть не думайте! — І помітно було, що він уже не такий роздратований, бо почув, який неймовірний товар йому хтось пропонує.

— Може, вам якось...

— Ні. Не може бути й мови, — відрубав крамар і замахав руками. І головою.

Він поправив згорток, який почав було розгортати, і пірнув у натовп. Міг би бути й люб’язнішим, віддав би йому за будь-яку ціну, а він не дав навіть розгорнути і показати. Попрямував далі разом із іншим людом; але тепер уже не було прилавків, лише широка ріка людей, які йшли запорошеною дорогою серед сухої пожовклої трави. Жінки й чоловіки поспішали вперед, немов на висушене поле впав літак, і всі тихо штовхалися, аби побачити велику катастрофу. У тисняві було два потоки людей, бо одна процесія йшла вперед, а друга поверталася. Кожен щось тримав у руках. Згорблений старий ніс випрасувані штани, які повісив через лікоть.