Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

— Бікс Байдербек? Кід Орі? — спробував вгадати Ян.

Лея розсміялася, ледь не хапаючись за живота.

— Та де там! Джон Вільямс. Зоряні війни. Бар на Татуїні, пам’ятаєш?

Ян мусив би зізнатись — якщо і пам’ятав, то дуже невиразно. Не те щоб він мусив знати усе музичне збіжжя світового кінематографу, та все ж йому було трохи прикро — мовби Лея тицьнула пальцем в його професійну некомпетентність. Дуже делікатно, проте влучно.

— Вас пригощають, мазель! — гуркотнуло в Яна просто над вухом. Сахнувшись в напівоберті, він зауважив одного з лобуряк-офіціантів. — Джентльмен з третього столика.

Лея рвучко роззирнулась і насупилась. Різко кивнувши комусь в темному кутку «Кантіни», вона зосередила увагу на частунку — чорній пляшці з палюче-червоною наліпкою.

— Дюбонне, — відсторонено повідомила вона, — вино зі смаком хініну. По-моєму, це натяк.

Ян тим часом намарне крутив головою, намагаючись розгледіти загадкового «джентльмена».

— Від кого це, коли не секрет?

Лея дратівливо знизала плечима.

— Один старий знайомий. Із сумнівним почуттям гумору.

Покликавши офіціанта, вона попросила льоду та склянки.

— Не зважаймо. Нехай собі тішиться. Гіркота буває приємною.

— Особливо в коктейлях, — підхопив Ян, — аби не млоїло від чистої насолоди.

Лея розсміялась з полегкістю. Янів жарт, очевидячки, розвіяв напругу, що почала було купчитись в повітрі. І все ж таки, куштуючи гірку настоянку, він не припиняв кидати навскісні погляди до темного кутка, де зачаївся незнайомець разом зі своїм сумнівним почуттям гумору.

Повз них тим часом продефілювали дві дівчинки-близнючки у сукнях, рясно обсипаних блискітками.

— Будуть танці! — зраділа Лея.

Розхристаний ансамбль підхопив новий хвацький наспів — цього разу Янові вдалося вгадати безпомилково — «Черевики з алігатора» в обробці Вернера Таубера. Близнючки, звільнивши собі кутик попід сценою, взялися виконувати по-хлопчачому розбишацький, сповнений незугарної граційності, джазовий танок.

Лея повернулася до сцени, мимовільно стукаючи черевиком в такт музиці. Коли пари та поодинокі звитяжці почали підводитись, аби й собі долучитися до танку, Лея обернулась до свого супутника; її очі палали гаряче й заклично.

— Ідемо танцювати! Ну?!

Ян відчув, як йому зненацька запалали вуха. Все що завгодно заради такого погляду… все що завгодно, але не це. Уявивши, як він зараз вийде перед ясні очі чарівної леді й тут-таки осоромиться, не зумівши й руху зробити в лад, Ян просто вкляк від жаху.

— Та йдемо! — вона смикнула його за рукав. — Ну чого ти?!

Ян заперечно хитнув головою.

— Та я… мене оце щойно розбив танцювальний параліч. Давай без мене.

Вона розчаровано махнула рукою, підхопилася і, зробивши крок до сцени, приєдналася до танцюристів.

Де там тим близнючкам! Лея мала ту особливу жіночну грацію, яка навіть джазові вибрики обертала на відрух жартівливої, але разючої чуттєвості. Гаряча хвиля посунула йому від вух до щік і далі, далі, далі… Бажання, підперезане розпачем — бо не знати як підступитися до неї, не знати чим здивувати та привабити. Цілком бездоганна — без вад чи потреб, які він міг би вдовольнити.

— Ну що ж ти? — дорікнула вона, повернувшись до столика. — Така музика, а ти сидиш сиднем! І це — ведучий «Нічниці»!

Весела, розпашіла, і, як завжди, виразно глузлива…

— Я на радіо працюю, не на телешоу, — відказав він. — Думаєш, багато сенсу в тому, щоб стрибати з пультом та навушниками?

Вперше почувши його різку відповідь, вона мовби трохи присоромилась.

— Вибач, не подумала. Танцювати з пультом мабуть незручно…

— Ага, — серйозно кивнув Ян, — він дивовижно незграбний. Та ще й має традиційне виховання, що тримає його на короткому дроті…

Лея розсміялась.

Зненацька її погляд ковзнув убік, спинившись на чомусь за Яновим плечем. Вона блискавично підібралася, мовби чекаючи удару.

— Скажи мені лише одне, — уїдливо промовив хтось поряд, — навіщо ти просила моєї допомоги? Я бачу, ти чудово даєш собі раду!

Це був — кліпнувши, сфокусував погляд Ян, — ніхто інший як недавній знайомець, Дан Сегал. Нині він мало нагадував себе колишнього — Левінів секретар тримався зухвало, наче п’яний підліток, проте погляд його світився цілком дорослою злостивістю.

— То нащо я був тобі потрібен? Коли могла би всю поліцейську дільницю переводити до генделиків… чи хтозна куди ще?!

Це вже тягнуло на повномірну образу.

— Мовчи! — зашипіла Лея.

Ян підскочив. Не здаючи собі справи, він вхопив нахабу за бари.

— Ти вибачишся перед нею! Зараз! Прилюдно! Твій клопіт мене не обходить, але ображати її ти не маєш жодного права!

Сегал не зробив і руху, аби випручатись. Лише глянув скоса, глузливо усміхнувся, звертаючись до Леї.

— О! Ще один готовий! І як це тобі вдається?

В ту мить Ян був дуже близький до того, щоб вперше в житті почати справжню кабацьку бійку. На щастя, тут якраз нагодився один з місцевих офіціантів — Ян нарешті зрозумів, нащо вони тут такі дебелі. Лея негайно втрутилася і почала щось гарячково пояснювати; за хвильку п’яного красунчика виставили за двері. Ян проводжав його поглядом, майже шкодуючи.

— Налий мені ще оцього зілля, — тихо попросила Лея, — повну склянку.

Він мовчки виконав її прохання. Подумавши, налив і собі. Кілька хвилин вони у мовчанці споживали вміст своїх келихів. Смак майже не відчувався.

— Ти розкажеш мені? — зрештою запитав Ян.

Лея кинула на нього болісний, скривджений погляд.

— Потім. Не зараз.

Він не знав, що йому заперечити.

— Щось я вже тут насиділася, — мовила вона, рвучко підводячись, — проведеш мене додому?

Він кивнув, і собі встаючи, аби подати їй пальто. Ян відчував — вона шукає сховку на самотині, переживаючи свою негадану кривду. Боронячи свою мовчазну, небезпечну таємницю.

Лея поспішала додому, не мовивши до нього й слова. Вже під дверима вона спинилася, поклавши долоню на його руку.

— Дякую, — тихо промовила вона, — за те що спинив того недоумка. Але зараз мені треба побути самій. Гаразд? Я подзвоню тобі… потім.

— Так, але… чекай, — розгубився він, — я ж так і не заплатив за костюм.

Вона кволо посміхнулась.

— Нехай колись. Сьогодні… я не можу брати грошей до рук — субота.

— То ти віриш в усе це?

— Та ні. Вважай просто, що я — жінка з дивацтвами. Ну все. Добраніч.

Якусь хвильку він стояв, в заціпенінні споглядаючи зачинені двері. «Іще один готовий,» — з гіркою іронією пригадав Ян.

Невже гіркота і справді буває приємною? Смак вигнання і втрати — ядучий біттер з присмаком яблук… Слід було навчитись знаходити в ньому втіху, бо інакшої, вочевидь, не передбачалося.

* * *

ШОСТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна