Лі Чайлд - Нездоланний

вони і справді могли бути братами або кузенами зі спільним дядьком. Одного з них звали Джоном, а іншого – Стивеном.

Ричер узяв револьвери та пішов у напрямку маленького зеленого форда. Вікно Ченґ було опущеним. Він поклав один пістолет собі в кишеню, а другий подав Ченґ. Вона взяла зброю з помітним ваганням. Він запитав:

– Ви чули щось із їхніх слів?

Ченґ відповіла:

– Усю розмову.

– Висновки?

– Вони могли казати правду. Мотель міг бути їхньою єдиною претензією до нас. З іншого боку, може, і не єдиною.

– Я припускаю, що не єдиною, – відповів Ричер. – За номер їм заплатили. Звідки таке незадоволення?

– Вас могли вбити.

Ричер кивнув.

– І не раз, – сказав він. – Ще хтозна-коли. Але не сьогодні. Не ці двоє.

– Ви божевільний.

– Або ж просто добре підготовлений.

– То що тепер?

Ричер озирнувся. Хлопець праворуч саме приходив до тями. Хлопець зліва сутужно звивався та обмацував себе між грудною кліткою та колінами. Ричер сказав:

– Стріляйте в них, якщо спробують поворухнутися.

Він пройшов десять ярдів до їхньої вантажівки та заліз усередину. У бардачку він знайшов документи на авто та страховку на ім’я Стивена Мойнахана. Більше в кабіні не знайшлося нічого цікавого. Тоді він умостився за кермом та завів двигун. Він повів машину в напрямку узбіччя та припаркував її посеред гравію, з’їхавши лівими колесами з дороги, а правими заїхавши в пшеницю. Передом вантажівка була повернена в напрямку міста. Після цього він заглушив двигун та витягнув ключ.

По одному він перетягнув чоловіків у тінь від переднього бампера та припер їх до хромованої решітки. Обоє до того часу вже отямилися. Ричер сказав: «А тепер слідкуйте за мною», – і коли вони подивились на нього, узяв ключ, пожонглював ним та кинув його поперед себе в напрямку поля. Десь на сорок-п’ятдесят ярдів. У кращому випадку вони витратять щонайменше годину на його пошуки, і тільки за умови, що обоє знову зможуть звестися на ноги. А це може зайняти ще одну годину.

Тоді він повернувся назад, сів у форд, і Ченґ завела машину. Час від часу він озирався та перевіряв, що відбувається позаду. Припаркована вантажівка ще деякий час була в полі зору, поступово зменшуючись та стаючи темною плямою вдалині, а тоді взагалі сховалась за північним горизонтом та зникла з очей.

Вони витратили ще три години на те, щоб дістатися до траси, а тоді побачили на знаках, що до Оклахома-Ситі залишилось іще дві. Поїздка була спокійною, принаймні до того моменту, коли через дев’яносто хвилин із телефону Ченґ, що був у кишені, не почали доноситися різні гудки та дзвінки. Голосова пошта, текстові повідомлення та листи на електронну скриньку – усі попередньо збережені, а тепер нарешті й надіслані. Зв’язок було відновлено.

15

Ченґ кермувала однією рукою, другою при цьому жонглюючи телефоном. Так продовжувалось, поки Ричер не сказав:

– Ми повинні з’їхати з дороги, поки подорожня по-справжньому не потрапила в автокатастрофу. Нам слід випити по чашці кави.

Ченґ сказала:

– Я не розумію, як ви можете пити стільки кави.

– Закон земного тяжіння, – відповів Ричер. – Якщо випиваєш більше, воно одразу ж із тебе виходить. Залишається тільки продовжувати пити далі.

– У вас, мабуть, шалене серцебиття.

– Це краще, ніж узагалі ніякого.

Через милю вони побачили знак та повернули на дорогу, по якій у вузький ряд стояли різні забігайлівки, включно з автозаправками та вбиральнями. А ще там була старомодна будівля з невигадливого каменю у федеральному стилі, з якою дисонували яскраві неонові вивіски сучасного фірмового магазину кави та їжі. Вони припаркували авто, вийшли з нього та розім’яли кінцівки. Була післяобідня пора, проте досі було тепло. Вони скористалися вбиральнями та увійшли до кав’ярні. Ричер замовив собі звичну середню чашку чорної кави, а Ченґ обрала холодну каву з молоком та льодом. Вони сіли за столик у куті закладу, і Ченґ поклала на нього свій телефон. Це був тонкий сенсорний апарат завбільшки з невелику книжку в паперовій обкладинці. Вона торкалася та гортала сторінки, спочатку обираючи певну опцію, а потім перейшовши до текстових повідомлень та листів із електронної скриньки. Вона сказала:

– Від Ківера немає нічого.

– Спробуйте ще раз йому подзвонити.

– Ми обоє знаємо, що він не відповість.

– Іноді трапляються дуже дивні речі. Якось у нас троє поліційних відділків та навіть Національна гвардія розшукували одного хлопця, аж раптом він з’явився сам, щойно повернувшись із відпустки за межами штату.

– Ми ж знаємо, що Ківер не у відпустці.

– Все одно спробуйте його набрати.