Каміло Хосе Села - Вулик

— Це Хав’єрин. Слухай, у тебе є гроші?

— Ні.

— Візьми ці дві песети.

— Ні. Навіщо? Куди я поткнуся з двома песетами?

— Твоя правда. Але знаєш, хто дає те, що має...

— Та знаю.

— Ти замовила собі вбрання, про яке я казав?

— Так, Пабло. Пальто мені дуже личить, ось побачиш, я тобі в ньому сподобаюся.

Пабло Алонсо всміхається поблажливою тваринною посмішкою чоловіка, який завойовує жінку не лицем, а гаманцем.

— Не сумніваюся... В цю пору року, Лаурито, ти повинна тепло вдягатися — ви, жінки, можете вдягатися елегантно і в той сам час тепло.

— Авжеж.

— Одне другому не шкодить. Як на мене, ви, жінки, надто оголяєтеся. Дивись, не захворій.

— Ні, Пабло, тепер я не захворію. Тепер я мушу берегтися, щоб ми були щасливі.

Пабло дозволяє себе пестити.

— Я хотіла би бути найвродливішою дівчиною в Мадриді, щоб завжди тобі подобатися... Я так тебе ревную!

Продавщиця каштанів розмовляє із сеньйоритою. У сеньйорити змарнілі щоки й почервонілі, наче в хворої, повіки.

— Ну й холоднеча!

— Так, паскудний вечір. Я і в кращі дні мерзну, мов той горобчик.

Сеньйорита ховає в сумочку куплені на одну песету каштани — це її вечеря.

— До завтра, сеньйоро Леокадіє.

— Бувайте, сеньйорито Ельвіро, на добраніч.

Сеньйорита прямує тротуаром у бік площі Алонсо Мартінеса. Біля вікна кав’ярні, що на розі бульвару, розмовляють двоє чоловіків. Обидва молоді — одному за двадцять, другому за тридцять років; старший скидається на члена журі якогось літературного конкурсу, молодший, мабуть, письменник. Одразу зрозуміло, що говорять вони приблизно таке:

— Я подав роман під гаслом «Тереса де Сепеда»[27], в ньому я торкнувся деяких досі не висвітлених граней цієї вічної проблеми, яка...

— Так, так. Налийте мені, будь ласка, трохи води.

— Прошу. Я перечитав його кілька разів і гадаю, можу з гордістю стверджувати, що в ньому немає жодної неоковирності.

— Дуже цікаво.

— Авжеж. Не знаю, якої якості твори подали мої конкуренти. В кожному разі я певен, що здоровий глузд і справедливість...

— Не турбуйтеся, ми робимо свою справу з усією серйозністю.

— Не сумніваюся. Поразка не така дошкульна, якщо премію здобуде твір, якість якого не викликає жодних сумнівів; прикро, коли...

Сеньйорита Ельвіра, проходячи повз них, посміхається. За звичкою.

Брат і сестра знову мовчать.

— Ти носиш спідню сорочку?

— Звісно, ношу. Зараз без спідньої сорочки надвір не поткнешся!

— А на ній вишиті ініціали «П. А.»?

— Хочу й ношу, це моя справа.

— Вибач.

Мартін щойно скрутив самокрутку з тютюну дона Роберто.

— Вибачаю, Філо. Тільки не говори зі мною так ласкаво. Не люблю, коли мені співчувають.

Філо раптом вибухає.

— Ти знову за своє?

— Ні. Слухай, Пако не приходив сюди? Він мав принести мені пакет.

— Ні, не приходив. Петрита бачила його на вулиці Гойї, і він їй сказав, що чекатиме тебе об одинадцятій у барі на вулиці Нарваеса.

— А котра зараз?

— Не знаю; либонь, уже по десятій.

— А де Роберто?

— Він припізниться. Сьогодні він повинен бути в пекарні, тож прийде не раніш як о пів на одинадцяту.

Брат і сестра знову мовчать, але тепер їхнє мовчання сповнене ніжності. Філо, дивлячись у вічі Мартінові, розчулено питає:

— Ти пам’ятаєш, що завтра мені минає тридцять чотири роки?

— І справді!

— То ти забув?

— Забув, навіщо брехати? І добре,