Каміло Хосе Села - Вулик

У хлопчика обличчя не людини, а радше худобини з обори — брудної та порочної. Він іще надто малий, щоб злигодні залишили на його лиці відбиток цинізму чи покори, на ньому лише вираз чарівної безневинної глупоти, вираз повного нерозуміння того, що діється довкруж. Усе довкруж — диво для циганчати: воно дивом народилося, дивом харчується, дивом живе, а що має силу співати — то справжнісіньке диво.

Дні змінюються ночами, за ночами знову настають дні. Рік має чотири пори: весну, літо, осінь і зиму. Є істини, які відчуваєш нутром, як оце голод або бажання помочитися.

Чотири каштани швидко з’їдено, і Мартін, з одним реалом у кишені, їде на метро до станції «Гойя».

«Ми, злидарі, мчимо під усіма тими, що сидять у вбиральнях. Станція „Колумб“ — чудово: тут герцоги, нотаріуси й де-не-де охоронці Монетного двору. Які далекі вони від нас, сидять там собі й читають газети або роздивляються складки на череві. Станція „Серрано“ — паничі та панночки. Тутешні панночки не виходять ввечері з дому. В цьому районі життя після десятої завмирає. Зараз вони, мабуть, вечеряють. Станція „Веласкес“ — ще більше панночок, це приємно. Тут усе вишукане: „Підемо до опери?“ — „Гаразд“. „Ти був у неділю на перегонах?“ — „Ні“. Станція „Гойя“ — виставу закінчено».

На пероні Мартін удає кульгавого; іноді він таке утинає.

«Може, повечеряти у Філо („не штовхайтеся, сеньйоро, куди це ви так квапитеся?“), а як ні, мені не звикати».

Філо — його сестра, дружина дона Роберто Гонсалеса — чортова Гонсалеса, як зве його шуряк,— муніципального службовця й республіканця з партії Алькали Самори[25].

Подружжя Гонсалесів займає невеличке помешкання в домі, що постав у кінці вулиці Ібіси завдяки закону Сальмона[26]; вони не бідують, хоча й мусять добряче пріти.

Жінка з останніх сил порається коло дітей — у неї п’ятеро малюків, доглядати яких їй допомагає вісімнадцятирічна служниця, а чоловік підробляє, де тільки може: в цьому сезоні йому пощастило — він двічі на місяць веде бухгалтерські книги в одному парфумерному магазині, за що дістає п’ять дуро, а ще в пекарні, що на вулиці Сан Бернардо, де йому платять тридцять песет. Коли ж доля відвертається від нього, дон Роберто робиться сумним, мовчазним і дражливим.

Через таке життя шуряки терпіти не можуть один одного. Мартін каже, що дон Роберто — жадібна свиня, а дон Роберто обзиває Мартіна відлюдьком і брудною свинею. Не відомо, хто з них має рацію! Хай там як, а от бідолашна Філо, опинившись між молотом і ковадлом, тільки про те й думає, як угамувати пристрасті.

Коли чоловіка немає вдома, вона смажить братові яйце або розігріває трохи кави з молоком, а коли не може (бо дон Роберто вчинить страшний скандал та ще й обізве Мартіна, в драних черевиках і старенькому піджаку, волоцюгою та паразитом), Філо пересипає рештки обіду в стару бляшанку з-під печива, яку служниця виносить надвір.

— Хіба це справедливо, Петрито?

— Ні, сеньйорито, звісно, ні.

— Ой, дівчинко! Поглянеш на тебе — і недоїдки робляться смачними!

Петрита червоніє.

— Давайте сюди бляшанку, бо холодно.

— Всім холодно, дурненька.

— Вибачайте, але я мушу йти...

Мартін не знічується.

— Не звертай на мене уваги. А знаєш, ти зробилася справжньою жінкою.

— Годі вам, мовчіть.

— Мовчу, голубонько! А знаєш, що б я з тобою вчинив, якби мав менше совісті?

— Мовчіть.

— Ох, і налякав би я тебе!

— Мовчіть.

Того дня чоловіка Філо не було вдома, і Мартін з’їв яйце і випив філіжанку кави.

— Хліба немає. Купуємо трохи на чорному ринку для дітей.

— Дякую й за це, Філо. Ти добра, ти просто свята.

— Не мели дурниць.

Мартінові затуманюються очі.

— Авжеж, ти свята, але ця свята вийшла заміж за негідника. Твій чоловік — негідник, Філо.

— Мовчи, він порядна людина.

— Ну, це твоя справа. Зрештою, ти народила йому п’ятьох бичків.

На якусь мить западає мовчанка. З дальньої кімнати чути дитячий голосок, що проказує слова молитви.