Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

наглядач, а перегодя – двоє чоловіків. Вони щось по-своєму шваркотіли один до одного, почасти глипаючи то на одне, то на друге поштурховисько. Один із них – високий, чепурний, добре доглянутий широкоплечий німець із червоними щоками, наче ще й досі цицьку ссав. Другий – маленький, худорлявий, із кістлявим гострим обличчям, проте теж чепуркуватий і підтягнутий. Усі притихли. Високий і широкоплечий зробив крок уперед і почав читати прізвища. Худорлявий виявився перекладачем і розмовляв то російською, то українською. Спершу викликали чоловіків. Ті знеохочено вишикувалися збоку.

Нараз здійнявся вітровій. Небо притьмом насупилося, спохмурніло. Заповідалося на дощ. Хмари густіли, вурдилися. Ганна притислася до Параски. «Лиш би не громовиця!» Німці не припиняли розподіл. Чоловіки один за одним посувом прямували до переду. Натовп меншав. Залишилися самі дівчата й жінки. Раптом хмара якось несподівано розгойдала перші великі повільні краплі, які з шумом торкнулися землі. Розгостився дощ. Жінки потулилися одна до одної, накривши голови хустками. Дощ цівками стікав по хустках, плечах, руках. Німці наче не помічали плюскоту. То була справжня моква для тіла й для серця.

Почався другий етап розподілу. До бауерів.[70] Дівчата тримали одні одних за руки, як родаки. Вони тулилися одна до одної, навіть не знаючи, як кого звати. Притулювали руки до рук, як до того єдиного шматочка України, який зараз хтось би мав у них викрасти. Серце калатало так, наче хотіло прогаратати грудну клітку. Тіло вже промокло до нитки. Душа теж. Але надія на Бога була найбільша. «Може, попаде який добрий бауер?»

Лило, як із луба. Коли Ганна почула своє прізвище, стрепенулася.

– А Параска? Ви забули Величко Параску. Нас двоє, – розвела руками. Вона не бачила перед собою ні стежки, ні дощу. І людей не бачила. – Нас двоє, паночку. – Її ноги стали хиткі, як травиця, а душа – полохлива, як пташка. – Паночку!

– Нє паложено двоє, – сухо відповів чоловік.

– Я не можу сама, мені тілько шістнадцять, – оглянулася навколо Ганна. – Я не можу сама. – Сльози градом котилися по її щоках. Ще рясніші, ніж дощ. Ганна глянула на другого німця й склала перед ним руки, як перед Богом. – Дозвольте, паночку.

– Нє паложено двоє, – переклав той коротку відповідь німця.

– Паночку, – підбігла до нього Параска. – Паночку, та то моя сестра, чуєте, паночку? Я буду за вас молитиси, паночку. Лише пустіт і мене з нею. Вона ще мала, чуєте?

– Нє паложено, – ще раз повторив перекладач. – Ганна Величко ідьот до бауеров. Там за вуглом вибірают, – сказав плутано перекладач. – Параска Величко ідьот на завод.

Наглядач щось таке ще гаркнув до Параски, що аж обидва чоловіки обернулися на нього. Та ступила крок назад і дивилася, куди пішла Ганна. І таки подалася за нею.

Дощ не переставав. Він цвічив, і сік, і хлющив, вгризаючись у кожну ниточку, і не мав наміру поступатися. Мокра до рубця Параска підбігла до Ганни, узяла її за руку й притиснула до себе. «Усе буде добре, Ганусько, усе буде добре». Побіч стояли мокрі як хлющі інші дівчата й жінки, яких справили до бауерів. Вони вже не ховалися від зливи, а просто передали себе в руки Богові. Жодна з них навіть не поправляла промоклу до нитки хустку, бо ні на цяпку не воліла подобатися цим тельбухатим бауерам, які дибуляли бічними вуличками. І не важило, чи то були старі, чи молоді бауери – вони вже заздалегідь не любили їх.

Бауери не страшилися дощу. Один за одним вони підступали до українців, обзирали їх і забирали із собою. Коли до Ганни підійшов вузлуватий, дужий німець у зеленій грубій вовняній кацабайці та сірому капелюсі із загнутими донизу крисами й показав пальцем на неї, вона здригнулася.

– Паночку, панотчику, у мене є сестра. Візьміт і її. Ми вам усе будем робити, все-все, шо захочете, шо скажете, тілько візьміт нас двох, паночку, – по-дитячому жебоніла Ганна.

Німець спочатку заблимав своїми невеликими сірими очима, далі поправив капелюха й показав на вуличку за домом. Ганна збагнула, що він не знає жодного слова українською. Вона ще раз пригорнула Параску й почвалала за своїм новим ґаздою, витираючи рукавом мокре від сліз обличчя. Долю ще однієї ауслєндерки вирішено.

Машина зупинилася біля двоповерхового будинку. Бауер вийшов перший. Ганна сиділа в кузові на своєму клунку й не знала, чи виходити, чи чекати. Коли побачила, що німець кивнув їй, підвелася й зістрибнула, тримаючись за бортик машини.

Широкі сходи

Що вище ти ступаєш, то краще тобі видно. Тільки не себе.

Ганна підіймалася широкими дерев’яними східцями, притримуючись за гладеньке дерев’яне поруччя. Вона входила в новий світ, якого не розуміла й не знала. Світ її нової долі, передректи яку міг лише Бог. Дівчина ледь чутно шелестіла губами слова молитви. Вона ступала вслід за цим сторонським чоловіком і не відала, чи то кожна сходинка скрипотить під її ногами, чи то скрипотить її