Петро Федорович Кравчук - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85

зробили єдиний і правильний висновок: як нерозумно ви жили в останній чверті двадцятого віку.

І йому стало гірко й кривдно за своїх колишніх сучасників, за самого себе, адже й він тоді жив серед них, був часточкою, нехай навіть і маленькою, тієї доволі недружної, незбагненної у власному самоїдстві сім’ї, що зветься людством. І тут же почуття гіркоти раптом змінилося в ньому на різку неприязнь до тих, заради кого він дав себе приспати сто років тому, до теперішніх землян. “Ми жили, може, й нерозумно, зате ми страждали, любили, відкривали, вдихали запахи лугових трав, квітів, дими осінніх вогнищ на прибраних городах і боролися, щоб уся земля не стала вогнищем… А ви, теперішні? Ще подивимось, як живете ви…”

З цією думкою він рішуче підвівся на своєму ложі, з яким ледь чи не злився в щось єдине ціле за сто років добровільного сну.

ІІ

І його пробудження чекали з нетерпінням, хоч і знали, що випередити події неможливо, та й не варто, адже якщо кінець анабіозу був запланований на п’ятнадцяте серпня — ні на день раніше чи пізніше, — то тут будь-яке прискорення подій могло дати наслідки найнесподіваніші, коли не фатальні. З допустимою похибкою на десять-п’ятнадцять хвилин передбачався й час пробудження: десята година ранку. Та від призначеного часу минуло майже півгодини, а в анабіозній камері, здавалося, все тривало так, як тривало й протягом усіх попередніх ста років.

Ось чому, дедалі помітніше нервуючи, міряв кроками приміщення головного пульта ЦЛА (центральної лабораторії анабіозу) чоловік років тридцяти. У кріслі біля пульта сиділа молода жінка, зовні куди спокійніша від свого колеги. Прибулець з минулого століття був, грубо кажучи, темою її нової наукової роботи. До того вона вже встигла захистити кандидатську й докторську дисертації, але до свого шефа, котрий якраз і походжав нервово сюди-туди, ставилася з не меншою пошаною, ніж коли тільки починала свою наукову діяльність. Головним чином тому й була стриманою, хоч хвилювалася так само, як і шеф.

— Може, сталося щось несподіване, Маріє? Непередбачені зміни в діяльності організму? — спитав шеф нетерпляче.

— Усе йде за програмою, академік, — поглянула на прилади Марія. — Він прокинувся о десятій годині сім хвилин. Поки що нічого загрозливого немає.

— Скільки разів я просив вас не називати мене академіком! Навіщо ця пишномовність?

— Пробачте, але ж ви знаєте, мені так зручніше…

— То, може, він не прочитав нашого привітання? — різкі зміни настрою й тем розмови були властиві академікові.

— Прочитав.

— У чому ж річ? Невже воно так вразливо вплинуло на його психіку?

— Нормально вплинуло. Ще до його пробудження ми значно підсилили гальмівні центри психічної діяльності. Як свідчать прилади контролю, у нього швидко реабілітувалася розумова діяльність, у допустимих параметрах перебувають фізичні кондиції, от тільки антигіподинамічні подразники треба було ввести на кілька хвилин раніше.

— Ага, щоб він іще не прокинувся, а вже замахав руками? — іронічно зауважив академік.

— Ні, — спокійно відповіла Марія. — Щоб точніше скоординувати відновлення фізичних, розумових і психічних кондицій. Надалі це врахуємо.

— Коли там у нас чергове пробудження?

— Через два тижні. А потім — з триденним інтервалом ще п’ять об’єктів. Це вже ровесники нашого віку, двохтисячного року народження.

— Знаю. До речі, як і раніше, я й тепер не поділяю цієї вашої ідеї “зіштовхнути лобами” представників різних століть.

— Але ж нашого сьогоднішнього іменинника ми теж, як ви кажете, зіштовхуємо лобом з іночасовими людьми — в даному разі з нами самими.

— Тут маємо ефект бар’єра. І ми, й наш іменинник розуміємо цей бар’єр: він — з минувшини, ми — з сьогодення. А коли прокинуться ті п’ятеро — комусь із них буде непереливки. Та й нам з вами теж, от побачите.

— Нічого. За нами — новітні досягнення науки й техніки, такі засоби керування людиною, про які прибульці знати не знають.

— У вас убивча логіка, — зупинився академік біля Марії-Залізна логіка. Зовсім не жіноча. Дивно, що при цьому ви володієте здатністю чарувати.

— Я вас не розумію, — опустила очі Марія.

— Ви чудово все розумієте. Але, окрім цього, більше нічого не хочете розуміти. І в тому моя біда, — з якоюсь навіть образою сказав академік.

— Не забуваймо про нашого іменинника, — нагадала Марія.

— Іменинник, іменинник!.. До речі, він хоч тепер уже встав?

— Ще ні.

— І що ж. він, з вашої ласки, робить?

— Згадує про минуле.

— Про що?! — аж нахилився до Марії академік.

— Про минуле. Пригадує, як вони жили тоді, в тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятому.

— І як вони жили?

— Він розкаже сам. До речі, він якраз підвівся, йде до виходу.

III

Йому зумисне спланували так, щоб він, ідучи до своїх “наставників” (якщо можна так назвати Марію і академіка), вийшов з приміщення й побув хоч трохи надворі. Це робилося для того, щоб він остаточно позбувся комплексу замкненого простору, вільніше дихнув, розслабився зсередини, відчув своє тіло в русі.

Ступивши у двір, він інстинктивно примружив очі, захищаючи їх від сонця. Сонце й справді вже досить високо підбилося над обрієм, однак, всупереч передбаченням, зовсім не сліпило. І це було дуже дивним.

Він з такої несподіванки аж здригнувся. Якийсь час вагався, чи можна безборонно підвести голову й поглянути просто на одвічне небесне світило, яке, можливо, тільки здалося йому таким мирним і лагідним першої миті. Все ж зважився й спрямував погляд угору. Справді, сонце не сліпило. Воно було звичного розміру й кольору, руки і обличчя відчували теплі доторки його променів, і водночас було в ньому щось неприродне, чуже. Тоді він глянув на небо — блакитне, чисте, з поодинокими баранцями кучерявих хмаринок. Хмарки пливли собі поволі, проте зовсім не змінювали своїх обрисів і, добігаючи до сонця, не закривали його собою, а мовби десь пропадали, мовби пливли десь поза ним — далі й вище від нього. І саме сонце висіло на небі ніби набагато ближче, ніж звичайно.

І тоді він збагнув. І сонце, й небо, і хмарки на ньому — все те штучне, все — витвір людини, продукт її думки й волі. Від обрію до обрію — штучний небосхил, штучна його блакить, штучна жовтизна сонця, і тепло його променів теж наче від батареї водяного опалення. В такому разі де ж справжнє сонце і справжнє небо? І якщо хмари штучні — то який з них може йти дощ? Яка вода з них поллється? Несправжня? Але як це — несправжня вода?

І раптом просто на очах сонце почало ховатися за схожий на туман серпанок, тоді геть зникло