Світлана Горбань - Зодчий із пекла

— Ви з нею близько знайомі… були?

— Ще б пак! Однокласниця мого сина. От же ж доля! Він з армії влітку повернеться, а вона…

— Вони дружили?

— З Алінкою? Ні. Мій із хлопцями більше знався. Техніку любить.

— А вона що за людина була?

— Що за людина? Дівчисько. Вертихвістка. Вони всі зараз такі. Мати покотила в Португалію й думати про неї забула. В інститут, як і мій, не потрапила.

— У який?

— Начебто до кооперативного вона поступала. Теж мені, вигадала, туди без блату й великого гаманця й підступатися марно.

— А твій син куди поступав?

— Мій-то — у будівельний. Два бали недобрав. Неглупий він пацан. Після армії знову збирається, на заочний.

— Аліну Зачепу ти коли востаннє бачив? — Кінчев поступово перетворювався з милого співрозмовника на допитливого слідчого.

— За три дні до того… до вбивства. Унітаз у них на віллі начебто барахлив. Ну, я дивився, а вона поруч крутилася. Коментувала.

— Правда барахлив?

— Не знаю. Я перевірив при хазяйці та Наді кілька разів — усе о'кей. Їм там привиділося щось. Начебто, хтось у кабінет до нього лазить. І користується, значить. Ярижський це некволо вигадав: поруч із кабінетом — індивідуальний туалет. З душем. У п'яти метрах їх спальня з дружиною, там теж ванна й туалет. Він, звичайно, мужик не бідний, от і влаштовує собі міністерський побут.

— Ярижський вдома був?

— Коли перевіряли? Ні. Його здебільшого не буває. Приїхав — поїхав. Гроші кує, не лінується.

— Що вони за люди, ці Ярижські?

— Перфекціоністи! — Едік почав одержувати задоволення від цієї розмови та від їжі.

— А точніше?

— Все — тільки найкраще! І речі, і люди.

— Люди? Хто, наприклад?

— Надя Карпівна. Це ж природжений керівник! І секретар — в одній особі. Їй міністерство сміливо можна довірити. Або той же Буруковський, ох і овоч! І не тільки вони… На всю округу одна непитуща бригада будівельників — і ту вони привласнили. І працюють, стараються. Та в цілому місті, а, може, і області такого паркету немає! І навряд чи буде…

— Я б не сказав, що в Ольги Володимирівни найкраща машина…

Семенич пожував, подумав.

— Ну, це, звичайно, так… Але й тут, якщо помізкувати гарненько, є своя логіка. Про Ярижського є чутки, що він у депутати мітить. Що ж, людина помітна, шикарна машина йому для представницьких цілей потрібна. А дружина неначебто в демократію грає. Фінансує різні громадські організації від імені чоловіка. Краєзнавчу літературу видавати збирається… Та вона і в «Ланосі» — помітна дама. Не машина красить людину, виходить, а людина — машину.

Він замислився, дивлячись на непорожню ще пляшку.

— Хто міг убити Алину? — пряме запитання Кінчева заскочило сантехника зненацька. Він покрутив головою, сунув до рота пів-огірка, почав жувати. Нарешті із хрускотом та плямканням відповів:

— Хто?.. Так не знаю я… Та й кому потрібно було її вбивати — Алінку?.. Просто на очах… Не знаю…

— У неї вороги були?

— Які вороги? Дівчисько… Невдаха…

— А з ревнощів?

— З ревнощів? Хто ж тут у нас Отелло такий? У нас не дуже-то через телиць убиваються. Ну, морду наб'ють. І то частіше не їй, а її хлопцеві. Ні, ревнощі — це не те… Не ті люди.

— А свідка прибрати?

— Якого свідка?

— Непотрібного. Небажаного.

— Так у будинку ж нікого чужого не було. А свідки — вони ж там, де злочини. А який там злочин був?

— Хазяї нічого не приховують?

Путяєв знизав плечима:

— Від кого? Не знаю. Де гроші лежать? Або що?

— Їм нема чого приховувати?

У відповідь поетично настроєний сантехник продемонстрував істинно логічне мислення:

— Якщо є що приховувати, так вони його сховали, і ніхто не здогадається, що воно існує, — те, що варто приховувати.

Кінчев прийшов у захват й на кухонному столі сусіда почав писати протокол про те, що опитаний свідок надав відомості, які нічим не допомогли слідству встановити, від чиєї ж злочинної руки та з якої причини загинула юна невдаха Аліна Зачепа.

Едік же Путяєв, здогадавшись, що все неприємне вже позаду, випив ще й звернувся до позахмарних висот:

— Убивство… Смертельне слово. Його й заримувати ні з чим. Страшно, задушливо, неминуче. І нічого вже не змінити. Алінка, вона ж іще дитиною була. Наївна істота, цікава й недосвідчена…

— Цікава? — на секунду відірвався від казенних фраз Кінчев. — Чим цікавилася?

— Дорослим життям…

— Наприклад? — слідчий, продовжуючи писати, слухав начебто б у пів-вуха.

— Наприклад? Підходить якось до мене й запитує: «А міг би в мене багатий закохатися?»

— Ну й?

— Чого ж ні?

— Вона до хазяїна чіплялась?

— Такого не бачив.

— А до тебе?

— Ха-ха-ха! Я сам до дівиць пристаю!

— До Алінки — теж?

— Не в моєму стилі. Та й із сином вчилася… Мені такі, як Надя Карпівна, більше до смаку.

— А не могла її Ярижська — з ревнощів?

— Ревнощі? Через Алінку? Так Алінці до Ольги — як до Києва рачки. Куди там! Ярижська — дама. Вищий сорт! Прима! Ніякого порівняння. Це Кармен, що випадково до нас залетіла.

— Випадково?

— Я думаю, Ярижські тут жити не будуть. Знудяться. Що тут у нас? Ні театрів, ні культури… Поговорити ні з ким. Ти про наш клуб літературний чув уже? Графоман на графомані! Та ще із претензіями: патріотизм! Гуманізм! Духовність! Ти спершу римувати навчись! Хоч «Поетичний словник» почитай хоча б! —