Світлана Горбань - Зодчий із пекла

Едік махнув рукою й знову випив, з горя. І повчальним тоном підвів риску:

— Немає в нас середовища, живильного для мистецтва.

— Але палац же он який побудували…

— Коли? До революції ще! І хто будував? Городецький! Столичний гість, залітний. Так його тут і не бачили майже. Учень його задум втілював.

За вікном давно вже панував морок. Кінчев не поспішаючи закінчував протокол. Додому йому було вертатися близько: із четвертого поверху на п'ятий. І він вирішився випити ще ковток зі свого майже повного келишка:

— Ну, пом'янемо Зачепу Аліну Павлівну. І щоб винуватий поніс — за законом.

Семенич солідарно кивнув і теж випив.

Сучасне Берестечко

Ольга Володимирівна, накинувши поверх нічної сорочки мережаний пеньюар, спустилась до кухні й застала Надю Щукіну за читанням.

Економка враз схопилась, поправила акуратний білий фартух:

— Чогось бажаєте?

— Я бажала б заснути, але всі ці події… Нерви… Може, чогось випити?

— Від безсоння рекомендують тепле молоко з медом.

— Або почитати. Що це в тебе?

Від плити смачно пахло м’ясним бульйоном — Щукіна варила на завтра коров’ячі язики. У кількох каструлях булькали різні соуси та інші буржуйські витребеньки. А на пластиковому столі, що стояв посередині, лежало розгорнуте «Берестечко». Пані Ярижська захоплювалась Коельом та Донцовою і здивувалась, що хтось цікавиться поетами зі шкільної програми.

— Це колега дала почитати, — пояснила Надя. — Колишня колега. Налити молока?

— Так. Налий і собі, посидимо вдвох. — Хазяйка вперше проявляла такий демократизм. Мабуть, з переляку.

Щукіна швиденько почала розігрівати молоко. Ольга Володимирівна сіла до столу.

— І про що ж воно? У Ліни Костенко?

— А, «Берестечко»… Дуже сумно. Про Богдана Хмельницького. Розбили його під Берестечком. Поляки… А далі його печальні роздуми.

— Суму в нас і так вистачає. Ще й їхні проблеми… Розбитих та опечалених.

Надя підставила їй під чашку серветку ручної вишивки, а свою поставила просто на стіл.

Ярижська взяла ложечку, зачерпнула з розетки меду. Сказала, дивлячись на більмо віконного жалюзі:

— Коли вже Кирило повернеться?

Надя нервово сіпнула рукою, з-під чашки, яка посунулась по стільниці, виразно скрипнуло.

— Ай! — Ярижська підстрибнула й відскочила від столу. — Ой! Ти чула?!

Надя завмерла:

— Що таке?

— Чашка! Чашка! — зацокотіла зубами пані Ольга. — Вона скрипнула: «Скоро»!

Надя обережно посунула чашку ще раз:

— Скри-ип…

В цьому звуці за великого бажання можна було почути і «скоро»…

— Справді, неприємне рипіння. Я більше не буду…

— Ох, Надю, мені вже кругом привиди ввижаються… Треба до невропатолога… Чи до психотерапевта. — Ярижська знову сіла. — Почуваюся такою кволою…

— Ще б пак! Такі події, Ольго Володимирівно. Це не кожен чоловік витримає.

— Як ти думаєш, хто її… А?

— Не знаю. Все так… загадково. Аліна була дівкою козирною. Може, хлопець який… помстився за щось. Чи ревнощі… Хто ж знає?

— А про що тебе слідчий питав?

— Що чула, що бачила.

— Ну і?

— Що ж я скажу? Я внизу була. Тимофіївна — на другому поверсі, а також нічого не чула. І не відчувала біди…

— Ох, тепер ми всі під підозрою.

— Що ж поробиш, Ольго Володимирівно? Когось треба підозрювати. Не привиди ж її…

— Ти слідчому про привидів казала?

— Так.

— А він?

— Нічого.

— Зовсім?

— Розпитав докладно: котрий з унітазів, чи сама чула, хто ще чув.

— Повір, я вже й не рада, що ми цей будинок придбали. Він якийсь… нещасливий. Я… боюся. Жахливо.

— Та нібито… нічого вже такого страшного. Нормальний будинок. Красивий. Може, полтергейст?

— Мабуть, треба його освятити.

— Будинок?

— Звісно. Оце чоловік повернеться — скажу… Щось цей мед нічого не допомагає. Краще вже коньяку випити.

Надія підскочила:

— Подати?

— Подай усю пляшку. Візьму до спальні. Бо інакше не заснути. А завтра ще ця баронеса на наші голови!

Щукіна усміхнулась:

— Зустрінемо на вищому рівні. А про Аліну їй не обов’язково розповідати.

— Це точно! — Ярижська підвелась. Кинула погляд на сиротливо притулену за банкою меду книжечку. «Берестечко». Про переможених.

Переможених вона не любила. Подалі від них! Від нещасних та безсилих.

По-котячому потяглась.

— На добраніч, Надю.

— На добраніч, Ольго Володимирівно.

В одну руку пані Ярижська взяла пляшку з коньяком, в другу — келишок і пішла з кухні. Повільно, елегантно.

Нагору.

А Щукіна залишилася внизу.

Аромат від варених язиків став сильнішим, пробуджував непотрібний в цей час апетит, дратував.

Надя спересердя жбурнула тоненьку книжечку на полицю для каструль. Проти славетної Ліни та її віршів вона нічого не мала, просто втомилася вже бути аутсайдером. Переможеною серед таких же переможених життям невдах.

Вимила чашечки та розетки з-під молока і меду й почала поратись біля соусів та заливного м'яса. Колишня вчителька сама себе заспокоювала:

— Аліна сама винна. Поводилась виклично. Хлопців провокувала. А баронеса… Ну, і чим вона страшніша за перевірку з райвно? Аристократка? Подивимось…

Баронеса на підлозі

Дрібно тупочучи чотирма підборами, високими й тонкими, Ольга Володимирівна і баронеса Алессандра Монтаньоль піднялися на другий поверх.

Гарно поставленим голосом екскурсовода Ярижська продовжувала розповідь:

— Дім у Барвінківцях —