Марина Кічка - Вона

і від того відчував себе таким безпомічним. Що робити, кинути Марі і бігти шукати Анну? Як вибрати? Розпач повністю оволодів його свідомістю. — Чого ти стоїш!!! — закричав з останніх сил Андрій. — Біжи шукай Анну!!!

Але Дмитро навіть не поворухнувся такий він був переляканий. Андрій поглянув на Марі, яка була в його руках. Що робити? Вона ж не могла наковтатись води? Адже ще мить тому вона була притомна. А раптом… Він навіть не вмів робити масаж серця і штучне дихання. Він просто тримав Марі у своїх руках і просив Бога лише про одне, — щоб вона прийшла до тями. І ось… Нарешті вона отямлювалась.

— Марі… — прошептав Андрій. — Як ти?

Марі розплющила очі: «Що… Що трапилось???» — ледь рухаючи губами промовила Марі.

— Анна ще у воді… Я мушу…

— Біжи. Біжи … — ось вона та рука, яка стискає твою сильніше, а не відпускає її.

Андрій поклав Марі на пісок. І рвонув до води. Він біг, а в нього в голові пролітали сотні думок, не найкращих думок… Адже з води не було вже чути ніяких звуків. І раптом, стоп. Анна лежала на березі, трохи далі від того місця, де вони знайшли Марі.

Андрій біг як несамовитий. Він упав до Анни, навіть не підбіг, адже останні кроки були зроблені ніби в повітрі, тому Андрій справді впав біля Анни, яка нерухомо лежала на піску притягнув до себе і стис її в обіймах. Він навіть не зрозумів відразу чи вона притомна, чи ні. Анна була поруч і поки що це було все, що розумів Андрій.

— Ти мене задушиш, — прошепотіла Анна.

— Ти жива!!! — послаблюючи обійми радісно випалив Андрій.

— А ти що думав, що так легко мене спекаєшся? — виснаженим, але досить лагідним тоном сказала Анна, посміхаючись до Андрія.

Андрій знову стиснув Анну в обіймах: «Я такий радий.»

— Марі, як Марі??? — Анна, здавалось, остаточно прийшла до тями.

— Вона приходить до тями. Пішли. Можеш іти? — Андрій допомагав піднятись подрузі.

Вони почули звук швидкої допомоги.

— Він потонув, — із жалем промовила Анна. — Я не змогла… Звук серени остаточно привів до тями Анну і вона нарешті зрозуміла що трапилось.

— Заспокойся, — Андрій допоміг Анні підвестись. — Марі, швидше до неї!

Анна знесилена і мокра сперлась на Андрія. Вони швидко рушили до Марі. Їй уже надавали допомогу.

— Швидше!!! — Андрій підбіг до рятувальників. — Там тонув хлопець, — І він махнув рукою в той бік, де все відбулось.

Анну і Марі оглянули лікарі. З ними все було гаразд. Гаразд на стільки, на скільки це було можливо, адже обидві були розбиті. Вони чудово розуміли, що через них сьогодні померла людина. Уже було далеко за північ. Усі були втомлені, понурі й тихі. Приїхали батьки Марі й Андрія. Їхній шок неможливо було описати. Вибігши з машин, вони кинулись до дітей.

Марі вже остаточно прийшла до тями. Анна, Андрій і Марі стояли і дивились навкруги і не вірили, що таке з ними трапилось. Вони дивились на рятувальників, які раз у раз пірнали, нічого не знаходили і знову пірнали… Дивились на поліцію, яка розпитувала Дмитра про все, що трапилось, на швидку, яка вже не зрозуміло чого чекала, адже з дівчатами все добре, а тому хлопцю вже навряд чи знадобиться допомога. Вони також дивились на річку, на людей, на знервованих батьків, які щосили тріпали дітей, намагаючись хоч щось вивідати, дивились одне на одного. І тільки в їхніх очах можна було прочитати правильні запитання. Лише ці троє знали, що насправді сталось. І знали, що це початок того, до чого вони зовсім не були готові. І, що ціною їхньої непідготовленості було чиєсь життя. Вони не мають права сплачувати за те так дорого. Анна і Андрій дивились на Марі і розуміли, що вона вже ніколи не буде тією безтурботною дівчинкою, адже те, що випало на її долю значно більше, аніж вони можуть зараз збагнути. Що робити вони не знали. Вони лише відчували, як вони сходять з однієї дороги, дороги нормального життя і ступають на нову — дорогу потойбічного життя. І у власних думках вони ще міцніше взялись за руки. Тільки разом. Вони не залишать подругу на самоті. Вони будуть поруч.

Розділ 23
Перевертень

Марі саме повернулась від дверей кабінету, які ніхто не зачинив і подивилась на закриті вхідні двері, у які тільки но вийшов Тарас. Як раптом вона відчула чиюсь присутність. Вона перевела погляд на вхід у їдальню і побачила там Назара. Напевно сьогодні він не їздив додому. Він не жив у цьому домі, але тут у нього була власна кімната і він інколи в ній залишався. Так як от сьогодні. Напевно хвилювався за Тараса з Марі. Хотів тримати все під контролем. Назар помітив Марі і направився до неї.

— Тарас вже поїхав?

— Так, — із сумом в голосі відповіла Марі.

— Все добре? — стурбовано, але як завжди стримано запитав Назар.

— Навіть краще, аніж ви могли подумати, — Марі знала, що Назар ні в чому не винен, але гіркота в душі виривалась назовні. — Він мене навіть бачити тепер не хоче, не те, що говорити чи ще щось.

— Марі…— почав було Назар, та Марі його перебила, їй було зараз не до пояснень.

— Я повина поїхати. Маю допомогти в іншій справі. Мені потрібні гроші.

— Гроші про які ми домовлялись з Вами на картці.

— Але…

— Ми все зробили… Вона не на ваше ім’я. Можете знімати гроші будь — де, будь — коли. Вона ваша. Коли ви їдите?

— Негайно, — Марі була спантеличена такою реакцією Назара. Вона вважала, що він перший почне протестувати, проти того, щоб вона покидала цей дім. Але через ситуацію, що склалась, напевно навіть він розумів, що так буде краще.

Марі