Остап Соколюк - Дарксіті

— Таксі замовляли? — посміхнувся чоловік.

— Так. Годину тому! — підіграла я йому. — Де ви були?

— Вибирав вино.

Я зацокала язиком:

— Заходьте негайно.

Пол зайшов і роззирнувся. Я уважно прослідкувала за виразом його обличчя: розчарування? Страх? Уже думає, як звідси втекти?

— Відчуваю себе як вдома, — промовив таксист і роззувся.

Натякає на неохайність?

— Я тебе зрозуміла. Вибач, до мене чоловіки не приходять в гості. Ти перший.

Жалюгідний комплімент. Проте це правда.

Ми пройшли у вітальню.

— Пішли на кухню, — кивнув Пол убік. — Душа дому завжди там.

— Чому не у спальні? Там секс, сон.

— На кухні люди піклуються одне про одного. Нема більшої послуги, ніж нагодувати когось.

— Добре. Ось тобі капці. Вони замалі, бо це Тіни, а вона молодша від тебе на років десять і нижча десь на півметра.

— Не страшно.

Ми перейшли на кухню, і він почав діставати із пакету дивні продукти: яблука, апельсини, спеції, пляшку вина.

— Що ти придумав?

— Буду готувати глінтвейн. Ти ж не проти?

— Хм, ні.

Я навіть не запропонувала свою допомогу — просто сіла за стіл.

— Це осінній напій. Треба зігріватись.

Натякає на секс? Я подумки посміхнулась — він був таким… елегантно простим. Не знаю, чи добре висловилась — школу я не закінчувала. Пол тим часом нарізав яблука і апельсини, відкрив пляшку.

— Сухе?

— Головне у Глінтвейні — це сухе вино, — глянув він на мене через плече.

Пол запалив газ — кухню почала наповнювати тепло. І не лише від плитки…

— Вчора допомагав другові знайти його сина. У Аркаскаді. Знаєш такий район?

— Звісно. Самий бандитський!

— Уяви я у своєму бідолашному таксі у повній темряві із Ромаріо — це мій друг — їду через вулички цього району і шукаю малого, що не повернувся додому.

— Жостко… Але ти вижив.

— Та-ак. Знайшли його прив’язаним. Якісь падлюки прив’язали його до стовпа у якісь будові і залишили.

Пол ставить каструлю із глінтвейном на вогонь, повертається і сідає до мене. Ми опинились зовсім близько одне до одного.

— Ви врятували його? — питаю.

— Так. Але лише цього разу.

Я відчула тепло, що наповнило квартиру. Тепло від присутності чоловіка. Чоловіка, що одразу зайшов на мою кухню, щоб зігріти її. Я дивилась на нього і чомусь не могла нічого промовити. Мені раптом стало дуже соромно за всі ці дні хандри, за цю пиятику і неохайність.

— Кален?

— Що?

— Я знаю, ми не ідеальні. Я… не маю, що тобі запропонувати. Я сам лише недавно почав жити своє життя із нуля. Але… ти мені дуже подобаєшся.

Моя рука сама по собі піднялась і торкнулась його щоки. Неголений. Жорсткий. Приємно пахне.

— Ти також мені дуже подобаєшся, — відповідаю.

Його погляд був відкритий. Абсолютно відкритий переді мною. І він говорив мені такі приємні речі…

У каструлі щось забулькало.

— Хвилинку, треба додати спеції.

Пол метнувся до плити, зробив потрібну дію і вимкнув вогонь.

— Тепер хай…

Але я спинила його слова — нечутно підійшла ззаду і обвила, мов ліана. Наші губи зійшлись у такому незвично теплому для цієї осені союзі. Не знаю, як вам це пояснити, але все перестало існувати. Залишились лише дотики. Прекрасні дотики.

— Коли вона народилась — я ще довго не міг повірити, що це не сон. Блакитноока маленька істота, що була частиною мене. Така прекрасна. Зовсім не схожа на свого батька, який попав у тюрму ще у 14 років.

Тримаючись за закривавлений живіт, Остін сидів на задньому сидінні і розповідав нам це тихим, тремтячим голосом. Ще ніколи я не бачив його таким зляканим.

— Як її звати? — запитав я, щоб не мовчати.

— Сільвія.