Павло Петрович Бажов - Малахітова шкатулка
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Жив у нашому заводі дід один, на прізвисько Кокованя. Сім'ї в Коковані не лишилося, він і надумав узяти за дитину сирітку. Спитав у сусідів, чи не знають кого, а сусіди й кажуть:
— Недавно на Глинці осиротіла сім'я Григорія Потопаєва. Старших он дівчаток прикажчик наказав до панської рукодільниці взяти, а одна дівчинка, шостий рік їй, нікому не потрібна. От і візьми її.
— Незручно мені з дівчатком. Парубійка б краще. Навчив би я його свого діла, помічника ростив би. А з дівчинкою як? Чого я її вчитиму?
Потім подумав-подумав і каже:
— Знав я і Грицька, і жінку його. Обоє веселі та моторні були. Якщо дівчинка в батьків вдалася, не сумно з нею в хаті буде. Візьму її. Тільки чи піде?
Сусіди кажуть:
— Погане життя в неї. Прикажчик хату Грицькову віддав якомусь бідоласі й звелів за це сирітку годувати, поки підросте. А в того своя сім'я більше десятка. Самі напівголодні сидять. От хазяйка і їсть поїдом сирітку, шматком дорікає. Та хоч маленька, а розумна. Прикро їй. Хіба не піде від такого життя! Та й умовиш, мабуть.
— І то правда,— відповідає Кокованя,— умовлю як-небудь.
У свято прийшов він до тих людей, у яких сирітка жила. Бачить — повна хата дітей, великих і маленьких. У запічку дівчинка сидить, а поряд неї — кішка руда. Дівчинка малесенька, і кішка малесенька, та ще така худа й обшарпана, що не всякий таку і в хату пустить. Дівчинка ту кішку гладить, а вона ж так голосно мурчить, що на всю хату чутно.
Подивився Кокованя на дівчинку й питає:
— Оце у вас Грицькова подарушка?
Хазяйка відповідає:
— Вона й є. Мало самої, то ще й кішку облізлу десь підібрала. Відігнати не можемо. Усіх моїх дітей передряпала, та ще й годуй її!
Кокованя й каже:
— Неласкаві, видно, в тебе діти. У неї он як мурчить.
А тоді й питає в сирітки:
— Ну, як, подарушко, підеш до мене жити?
Дівчинка здивувалася:
— Ти, діду, як дізнався, що мене Дарушкою звуть?
— А так,— каже,— само вийшло. Не думав, не гадав, несподівано попав.
— Хто ж ти такий? — питає дівчинка.
— Я,— каже,— ніби мисливець. Улітку піски промиваю, золото добуваю, а взимку по лісах за цапом бігаю, та ніяк побачити не можу.
— Застрелиш його?
— Ні,— каже Кокованя.— Звичайних цапів стріляю, а цього не буду. Мені подивитися охота, на якому місці він правою передньою ніжкою тупне.
— Навіщо це тобі?
— А от підеш жити до мене, то все й розкажу,— відповів Кокованя.
Дівчинці цікаво стало про цапа почути. Та й бачить — дід веселий та ласкавий. Вона й каже:
— Піду. Тільки ти цю кішку Мурушку теж візьми. Бач, яка хороша.
— Про це,— відповідає Кокованя,— нема чого й казати. Такої дзвінкої кішки не взяти — треба дурнем бути. Замість балалайки вона в нас у хаті буде.
Хазяйка чує їхню розмову. Рада-радісінька, що Кокованя сирітку до себе кличе. Почала швиденько Дарущині манатки збирати. Боїться, щоб старий не передумав.
Кішка теж ніби розуміє всю розмову. Треться коло ніг та мурчить:
— Пр-равильно придумав, пр-равильно.
От і повів Кокованя сирітку до себе жити.
Сам великий та бородатий, а вона малесенька — і носик гудзиком... Ідуть вулицею, і кішечка обідрана за ними вистрибує.
Так і почали жити разом дід Кокованя, сирітка Дарушка та кішка Мурушка. Жили собі, поживали, багато добра не наживали, а на життя не нарікали, і в кожного діло було.
Кокованя зранку на роботу йшов, Дарушка в хаті прибирала, юшку та кашу варила, а кішка Мурушка на полювання ходила — мишей ловила. На вечір зберуться всі, і весело їм.
Старий був мастак казки розповідати. Дарушка любила ті казки слухати, а кішка Мурушка лежить та мурчить:
— Пр-равильно каже. Пр-равильно.
Тільки після кожної казки Дарушка нагадує:
— Дідусю, про цапа розкажи. Який він?
Кокованя відмовлявся спочатку, а потім розповів:
— Той цап особливий. У нього на правій передній нозі срібне копитце. На якому місці тупне тим копитцем — там і з'явиться дорогий камінець. Раз тупне — один камінець, двічі тупне — два камінці, а де ніжкою бити почне — там ціла купка коштовних камінців.
Сказав це та й сам не радий. Відтоді в Дарушки тільки й мови, що про цього цапа.
— Діду, а він великий?
Розповів їй Кокованя, що цап не вищий за стіл, ніжки тоненькі, голівка легенька.
А Дарушка знову питає:
— Діду, а ріжки в нього є?
— Ріжки,— каже,— в нього відмінні. У звичайних цапів на дві гілочки, а в нього на п'ять гілок.
— Діду, а кого він їсть?
— Нікого,— каже,— не їсть. Травицею та листячком живиться. Ну, й сіно також узимку в стіжках під'їдає.
— Дідусю, а шерсть у нього яка?
— Влітку,— каже,— руденька, от як у Мурушки нашої, а взимку сіренька.
— Діду, а від нього тхне?
Кокованя аж розсердився:
— Як це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малахітова шкатулка», після закриття браузера.