Павло Петрович Бажов - Малахітова шкатулка

від нього тхне? Це свійські цапи такі бувають, а лісовий цап лісом і пахне.

Почав восени Кокованя в ліс збиратися. Треба було йому подивитися, з якого боку цапів більше пасеться. Дарушка й ну просити:

— Візьми мене, дідуню, з собою. Може, я хоч здалеку того цапка побачу.

Кокованя й каже їй:

— Здалеку його не роздивишся. У всіх цапів восени ріжки є. Не розбереш, скільки на них гілок. От узимку — інша річ. Прості цапи безрогі ходять, а цей, Срібне копитце, завжди з ріжками, чи то влітку, чи то взимку. Тоді його й здалека впізнати можна.

Так і відмовився. Лишилася Дарушка дома, а Коконний в ліс пішов.

Днів через п'ять повернувся Кокованя додому, розповідне. Дарушці:

— Тепер на полудневському боці багато цапів пасеться. Туди й піду взимку.

— А як же ти,— питає Дарушка,— взимку в лісі почуватимеш?

— Там,— каже,— у мене зимова хижка коло покосних луків стоїть. Хороша хижка, з грубкою, з віконечком. Добре там.

Дарушка знову питає:

— Срібне копитце на тому ж боці пасеться?

— Хто його знає. Може, й там.

Дарушка тут і почала проситися:

— Візьми мене, діду, з собою. Я в хижці сидітиму. Може, Срібне копитце близько підійде,— я й побачу.

Старий спочатку руками замахав:

— Що ти! Що ти! Хіба годиться по лісі маленькій дівчинці ходити! Це ж на лижах треба, а ти не вмієш. Загрузнеш у снігу. Що я з тобою робитиму? Ще замерзнеш!

Але Дарушка ніяк не вгамовується:

— Візьми, дідуню! На лижах я трошечки вмію.

Кокованя умовляв, умовляв, а потім і подумав: «Хіба, може, повести? Один раз побуває, вдруге не схоче».

От він і каже їй:

— Гаразд, візьму. Тільки гляди мені, в лісі не рюмсати і додому передчасно не проситися.

Як зима у повну силу ввійшла, почали вони в ліс збиратися. Поклав Кокованя в ручні саночки сухарів два мішки, припас мисливський та інше, що йому потрібне. Дарушка теж собі вузлик нав'язала. Клаптиків узяла ляльці плаття шити, ниток клубок, голку та ще мотузку.

«Чи не можна,— думає,— цією мотузкою Срібне копитце спіймати?»

Жалко Дарушці кішку свою лишати, та що ж поробиш? Гладить кішку на прощання, розмовляє з нею:

— Ми, Мурушко, з дідом у ліс підемо, а ти дома сиди, мишей лови. Як побачимо Срібне копитце, так і повернемось. Я тобі тоді все розкажу.

Кішка хитро поглядає, а сама муркотить:

— Пр-равильно придумала. Пр-равильно.

Пішли Кокованя з Дарушкою. Всі сусіди дивуються:

— З глузду з'їхав старий! Таке мале дівчатко в ліс узимку повів!

Як стали Кокованя з Дарушкою з заводу виходити, чують — собаки щось дуже заметушилися. Так загавкали та загарчали, ніби звіра на вулицях побачили. Оглянулись,— аж це Мурушка серединою вулиці біжить, від собак відбивається. Мурушка на той час погладшала, велика нівроку та дужа стала. Собаки до неї й підступитися не сміють.

Хотіла Дарушка кішку спіймати та додому віднести, та де там! Добігла Мурушка до лісу та й шмигнула на сосну. Ану спіймай!

Покликала Дарушка, та не могла кішки приманити. Що робити? Пішли далі. Дивляться — Мурушка осторонь біжить. Так і до хижки дісталися.

От і стало їх у хижці троє. Дарушка хвалиться:

— Так веселіше.

Кокованя підтакує:

— Звісно, веселіше.

А кішка Мурушка скрутилася клубочком коло грубки й дзвінко мурчить:

— Пр-равильно кажеш. Пр-равильно.

Цапів тієї зими багато було. Це простих. Кокованя щодня то одного, то двох до хижки принесе. Шкур у них набралося, цапиного м'яса насолили — на ручних санках не вивезти. Треба було б на завод по коня піти, та як Дарушку з кішкою в лісі лишити! А Дарушка призвичаїлась у лісі. Сама каже старому:

— Дідуню, пішов би ти на завод по конячку. Треба ж солонину додому перевезти.

Кокованя аж здивувався:

— Яка ж ти в мене розумниця, Дарино Григорівно! Немов доросла розміркувала. Тільки боятимешся, мабуть, сама.

— Чого,— каже,— боятися. Хижка в нас міцна, вовки не влізуть. І Мурушка зі мною. Не боятимуся. А ти швидше, проте, повертайся!

Пішов Кокованя. Лишилася Дарушка з Мурушкою. Удень звично було без Каковані сидіти, поки він на цапів полював. А як почало смеркати, боязно стало. Тільки дивиться — Мурушка лежить спокійнісінько. Дарушка й повеселішала. Сіла до віконечка, дивиться в бік галявинок і бачить — по лісі якась грудочка котиться. Як ближче підкотилась, роздивилася — то цапок біжить. Ніжки тонесенькі, голівка легенька, а на ріжках по п'ять гілочок.

Вибігла Дарушка подивитися, а нікого нема. Повернулася та й каже:

— Видно, задрімала я. Мені й здалося.

Мурушка муркотить:

— Пр-равильно кажеш. Пр-равильно.

Лягла Дарушка поряд з кішкою та й заснула до ранку.

Другий день минув. Не повернувся Кокованя. Сумно стало Дарушці, а не плаче. Гладить Мурушку та примовляє:

— Не сумуй, Мурушечко! Завтра дідусь неодмінно прийде.

Мурушка свою пісеньку співає:

— Пр-равильно кажеш. Пр-равильно.

Посиділа знову Дарушка коло вікна, помилувалася зірками. Хотіла вже спати лягати, коли це по стіні тупіток пройшов. Злякалася Дарушка, а тупіток по другій стіні, потім по тій, де віконечко, потім — де дверцята, а там і зверху застукотіло. Неголосно, ніби хтось легенький та швидкий ходить. Дарушка й думає:

«Чи не цап той учорашній прибіг?»

І так їй захотілося подивитися, що