Агата Крісті - Таємниця індіанського острова

не знаємо, хто це! — заперечив Армстронг.

— Я б цього не сказав, — промимрив суддя.

— Ви здогадалися? — уп'ялив очі в нього Армстронг.

Суддя Уоргрейв ухилився від прямої відповіді.

— Я визнаю, що не маю переконливих доводів, — сказав він, — таких, які потрібні були б у суді. Та коли знову й знову аналізую всі обставини цієї справи, то все більше впевнююся — всі нитки ведуть до однієї людини.

Армстронг знову допитливо глянув на суддю.

— Я вас не розумію, — сказав він.

4

Міс Брент у своїй спальні, вийнявши з шухляди маленький записник у чорній обкладинці, занотувала:

«Трапилося жахливе. Генерал Макартур загинув (його брат у перших одружений з Елсі Макферсон). Немає ніякого сумніву в тому, що його вбито. Після ленчу суддя виголосив чудову промову. Він упевнений, що вбивця — один із нас. Отож, один із нас одержимий дияволом. Я мала таку підозру. А хто саме? Усі вони тепер прагнуть дізнатися. Та тільки я знаю, що…» Якусь мить вона сиділа нерухомо, — очі в неї затьмарилися, потьмянішали. Олівець у руках заходив ходором, і вона поквапом дописала величезними літерами-карлючками: «Вбивцю звуть Беатрис Тейлор…» Очі її заплющилися. Та ненадовго. Раптом вона здригнулася, подивилася в записник і, пробігши очима кривулі останньої фрази, спересердя зойкнула:

— Невже це я написала? Певно, я божеволію.

5

Шторм дужчав. Вітер, шалено ревучи, бився у стіни будинку.

Всі зібралися у вітальні — сиділи скупчившись, мовчали й нишком стежили одне за одним. Коли Роджерс зайшов з підносом, гості аж попідскакували.

— Ви дозволите запнути фіранки? — спитав Роджерс. — Тут стане затишніше.

Роджерс запнув фіранки, засвітив. Морок розсіявся, в кімнаті справді стало затишніше.

Гості підбадьорилися: ну, звичайно ж, завтра шторм стихне… прийде човен…

Віра Клейторн звернулася до міс Брент:

— Ви розіллєте чай, міс Брент?

— Ні, ні, зробіть це самі, любонько. Чайник такий важкий. До того ж я надто засмучена — я загубила два клубки сірої шерсті. Це так неприємно!

Віра перейшла до столу. Розляглося веселе подзенькування чайних ложечок по фарфору — божевілля наче минуло.

Чай! Благословенна, звичайна, щоденна полуднева година! Філіп Ломбард пожартував. Блор засміявся. Доктор Армстронг розповів якийсь анекдот. Суддя Уоргрейв, котрий звичайно ніколи не пив чаю, з насолодою потягнув з чашки запашну рідину.

І раптом у цю умиротворену обстановку ввірвався Роджерс. Обличчя в нього вкрай розгублене.

— Пробачте, панове, ви не знаєте, де ділася завіска з ванної кімнати?

Ломбард підвів голову.

— Завіска? Що за дурниці, Роджерс?

— Вона зникла, сер, наче випарувалася. Я прибирав ванні кімнати, і в одній вбир… тобто ванній, завіска зникла.

— А сьогодні вранці вона була на місці? — спитав суддя.

— Так, сер.

— А який вигляд вона має? — поцікавився Блор.

— З прогумованого шовку, сер, ясно-червоного кольору — в тон кахлю.

— І вона зникла? — перепитав Ломбард.

— Зникла, сер.

Всі вп'ялися очима одне в одного Блор видушив із себе:

— Ну, гаразд. Про що мова? Це безглуздо… втім, як і все, що тут коїться. Для вбивства завіска не придатна, тож забудемо про це.

— Так, сер. Дякую вам, сер, — Роджерс вийшов, причинивши за собою двері.

Всіх наново обняв жах. Вони знову почали нишком стежити одне за одним.

6

Настав час обіду. Обід подано, з'їдено, посуд прибрано, їжа проста — переважно консерви. По обіді атмосфера у вітальні стала нестерпною.

О дев'ятій Емілі Брент підвелася.

— Я піду спати, — сказала.

— Я теж, — відгукнулася Віра.

Жінки піднялися сходами. Ломбард і Блор проводжали їх. Зупинившись на сходовій площадці, чоловіки чекали, аж доки вони не почули рипіння засувок і дзенькіт ключів, що ними жінки замикали свої двері.

— А їх, виявляється, і не треба вмовляти замикати двері, — посміхнувшися, сказав Блор.

— Що ж, принаймні їм цієї ночі ніщо не загрожує!

Ломбард спустився по сходах униз, Блор слідом.

7

За годину рушили спати й четверо чоловіків — усі разом. Роджерс, що готував стіл до сніданку, бачив крізь двері їдальні, як вони піднімаються сходами. Потім почув, як вони зупинилися на площадці. Пролунав голос судді:

— Навряд чи ви потребуєте моєї поради замкнутися на ніч, джентльмени.

— Не забудьте закласти в двері ніжку від стільця, — зауважив Блор. — Адже замок можна відімкнути.

— Любий мій Блоре, лихо ваше в тім, що ви надто багато знаєте, — промимрив собі під ніс Ломбард.

— На добраніч, джентльмени, — похмуро сказав суддя. — Бажаю, щоб ми зустрілися взавтра у цьому ж складі.

Роджерс вийшов з їдальні й нечутними кроками підкрався до площадки. Він побачив, як четверо чоловіків одночасно відкрили двері, почув скрегіт ключів і клацання засувок.

— Усе як слід, — прошепотів він сам до себе й повернувся до їдальні. Там усе готове було до сніданку. Він подивився на дзеркальну підставку з фігурками індійчат, і на обличчі в нього з'явилася задоволена посмішка: «Сьогодні цей номер не вийде. Про це вже я потурбуюся».

Він перетнув кімнату, замкнув двері до буфетної, вийшов крізь двері, що ведуть до холу, замкнув їх і сховав ключі до кишені. Потому загасив світло й прожогом кинувся нагору до свого нового житла.

Ховатися там не було де. Хіба що у високій шафі, і Роджерс тут-таки заходився її обстежувати. Переконавшися, що там нікого немає, замкнув двері й роздягнувся.

— Сьогодні цей номер з індійчатами не вийде, — мурмотів собі під ніс, — про це вже я потурбувався…

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

1

У Філіпа Ломбарда з роками виробилася звичка прокидатися на світанку. І сьогодні він прокинувся, як завше, підвівся на лікті, прислухався… Вітер трохи вщух, дощу не чути… О восьмій годині знову знявся сильний вітер, але Ломбард його вже не чув. Він спав. О пів на десяту він сів на ліжку, глянув на циферблат годинника. Вуста його розтяглися у вовчій посмішці.

— Настав час діяти, — промимрив.

О дев'ятій тридцять п'ять він постукав у двері Блорової кімнати. Колишній інспектор обережно прочинив двері. Волосся в нього було скуйовджене, очі сонні.

— Солодко спите, вже на тринадцяту годину пішло, — мовив Ломбард. — Тож, певно, совість у вас чиста.

— В чім справа? — урвав його Блор.

— Вас будили? — спитав Ломбард. — Приносили чай? Ви знаєте, котра година?

Блор подивився через плече на дорожній будильник, що стояв біля ліжка в головах.

— Тридцять п'ять хвилин на десяту, — сказав він. — Ніколи не повірив би, що можу так довго спати. А де Роджерс?

— І луна лиш йому відгукалась, — відповів Ломбард.

— Що ви хочете сказати? — розсердився Блор.

— Тільки те, що Роджерс зник, — зовні спокійно мовив Ломбард. — У спальні його немає. Чайника він не