Ніна Боден - Збігло літо

губи, й застережливо кашлянув. Мері зісковзнула зі стільця й стала перед ним, виструнчившись, немов солдат на параді.

— Усе гаразд, — сказав він. — Операція пройшла краще, ніж я сподівався. Гадаю, він житиме.

Мері пройшла за ним в операційну. В повітрі стояв якийсь солодкуватий запах. Ноакс лежав у своєму кошику із забинтованою лапкою.

— Він ще довго спатиме, — сказав ветеринар. — До ранку його не треба годувати, хіба що можна дати трішки молока. Але потім ти повинна годувати його регулярно. Спочатку дати що-небудь легке — наприклад, сире яйце, збите в молоці, добавивши туди крапельку бренді. Рану не чіпай. Коли вона цілком загоїться, бинт сам відпаде.

— Скільки я вам винна? — запитала Мері.

Вона знала, що спочатку треба подякувати лікареві, але була так напружена, що одразу не знайшла потрібних слів.

Ветеринар, здається, не заперечував проти платні.

— Десять шилінгів і шість пенсів буде досить, — усміхнувся він.

Мері завагалася. Десять шилінгів і шість пенсів платили тільки за консультацію. Вона була певна, що операція коштувала дорожче.

— У мене є фунт стерлінгів. Я можу віддати його вам якщо ви не проти.

— Гадаю, що десять шилінгів і шість пенсів буде досить, — сказав ветеринар.

Усю дорогу додому Мері тримала кошика на колінах, щоб кота не трясло. У вагоні більше нікого не було, й вона лагідно розмовляла з Ноаксом на той випадок, коли він прокинеться і не збагне, де знаходиться.

— Все гаразд, Ноаксе. Я тут. Я з тобою. Все гаразд, Ноаксе…

Лише раз вона відкрила накривку кошика й заглянула всередину. Він усе ще був непритомний — чи просто спав, — але коли Мері доторкнулася до його твердої клиноподібної голови, він поворухнув вухом.

Саймон чекав її на станції. Мері було видно, як він ховався за натовпом людей по той бік бар’єру. Він накинувся на неї, як тільки вона пробилася до нього:

— Де ти була так довго? Я вже пропустив два поїзди. Ти знайшла його?

А Мері думала тільки про Ноакса.

— Він у мене в кошику, — радісно повідомила вона. — О, Саймоне…

— Що?

— Пробач, що я запізнилася. Мені довелося нести його до ветеринара.

— До ветеринара? — перепитав він, утупившись в неї так, ніби вона раптом збожеволіла.

Тільки тоді вона збагнула, що він має на увазі дядька Крішни, і розсміялася, уявивши, що вона віднесла індійського джентльмена до ветеринара і привезла його додому. Вона так реготала, аж сльози виступили ні очах.

— Я маю на увазі свого кота Ноакса. Я не знайшла дядька Пателя. Він там не живе. Ти мав рацію.

Цієї миті вона була така щаслива, що дозволила собі визнати його правоту.

— О господи! — похмуро пробурмотів Саймон.

Він круто повернувся на підборах і закрокував геть, засунувши в кишені руки й похнюпивши голову.

Мері побігла слідом за ним. «Який він нестерпний хлопець! — подумала вона. — Спочатку казав, що немає ніякого сенсу їхати до Лондона, а тепер, коли з’ясувалося, що він був правий, чогось образився».

— Адже ти сам не вірив, що я знайду його. Хіба не так? Ти казав, що це марна поїздка.

Він коротко кивнув головою. Обличчя в нього було бліде й стривожене.

— Просто я мав надію… — почав він і замовк, ніби в нього не вистачило сили докінчити фразу.

— Що з тобою? — запитала вона. — Ну, не знайшла я його дядька. То ж не кінець світу, правда? Ще пошукаємо, от і все. Поки…

— Поки що? — перепитав Саймон. Очі в нього потемніли.

— Поки щось станеться, — сказала вона, мотнувши головою, бо нічого іншого не могла придумати.

Мері була навіть рада, що не знайшла містера Пателя. Бо коли б знайшла, він приїхав би й забрав Крішну. І тоді знову життя її стало б страшенно нудне і похмуре.

— Біда в тому, що вже сталося, — повільно вимовив Саймон. — Завтра приїздить додому мій дядько Хорейс. Сьогодні вранці мама одержала від нього листа.

9. Втеча на острів

— Нам треба придумати, де його сховати, — повторила Мері, мабуть, уже вдвадцяте протягом однієї години. — Ми повинні придумати!

— Перестань товкти одне й те саме, — відповів Саймон. — Що ж, по-твоєму, я намагаюся зробити весь цей час?

Однак, як здалося Мері, він лише удавав, що обурюється. Вона здивовано глянула на нього, але він одвів очі й важко опустився на кушетку. Руки в нього безвільно звисали, а голова похилилася, як у людини, що потерпілі поразку.

Крішна сидів на підлозі й спостерігав за Ноаксом, який, прокинувшись, заворушився в своєму кошику. Помітивши похмурий настрій у Саймона, він сказав чемним і сумним тоном:

— Пробач, Саймоне, що я завдав тобі стільки клопотів.

— Це не твоя вина, — сердито сказала Мері. — Він сам винен. Така в нього вдача. Завжди придумає собі якісь клопоти.

«А він і справді несосвітенний дурень!» — подумала вона. — Це ж безглуздя — перетворювати втіхи та розваги на клопоти й прикрощі, ніби якийсь нудний дорослий, а не хлопчик! Це ж просто щастя, що вони стали учасниками такої захопливої пригоди. Не щодня зустрінеш справжнього живого іммігранта, якого треба сховати від безглуздого закону. Саймон повинен тільки радіти такому випадку…»

— Ти безсилий панікер, — сказала вона й так ткнула його під ребра, що він ледь не впав.

— Ти вважаєш, що немає причин для тривоги? — із запалом спитав Саймон.

— Принаймні немає причин панікувати.

— Я сам можу поїхати до Лондона і пошукати там свого дядька, — сказав Крішна. — І вам тоді не треба буде турбуватися про мене.

Ця безглузда пропозиція примирила Мері з Саймоном. Вони спантеличено глянули одне на одного. Крішна, видно, і не уявляв собі всієї небезпеки, у якій він опинився. Коли йому намагалися пояснити, він лише позіхав з нудним виразом обличчя. Важко було зрозуміти, про що він думає, — якщо він узагалі про щось думав! Мабуть, він стільки натерпівся після того, як покинув Африку, вирішила Мері, що вже не реагував на навколишнє: він ніби заціпенів, і слова відскакували від нього, як горох від стінки.

— Самому тобі не можна їхати до Лондона, — заперечила Мері. — Ми тобі вже казали про це. Твій дядько не живе за тією адресою, яку ти назвав, отже там ти його не знайдеш. Адже ти не будеш блукати вулицями Лондона й шукати його. Тебе просто схоплять і посадять у тюрму.

Крішна не відповів. Мері помітила його неуважний погляд і зрозуміла, що він не слухає їх, — так іноді дивилася вона сама, коли їй говорили те, чого вона не хотіла чути. Тоді він одвернувся від них і простягнув руку до Ноакса.

— Не чіпай його, — попередила Мері, але