Микола Юрійович Рябчук - ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:

чи Ландсберґісом. І сама Україна була б уже нині десь між Польщею та Литвою, а не між Росією та Казахстаном. І наші Кучми та Кравчуки, Симоненки й Морози були б, скоріш за все, Кваснєвськими та Бразаускасами. Але все це безглузді гіпотези, бо перемога націонал-демократів над посткомуністами в Україні належить поки що до жанру такої ж фантастики, як і раптове перетворення домодерного різноетнічного субстрату па території УССР на модерну європейську націю.

«КРЕОЛІЗАЦІЯ» МАЛОРОСІЙСТВА:

ідеологічний аспект

Дві книжки, про які тут ітиме мова, – «Нова Україна: якою я її бачу» Володимира Гриньова та «Україна на порозі XXI століття: політичний аспект» Дмитра Видріна і Дмитра Табачника – привертають увагу головно тим, що всі троє їхніх авторів є чи принаймні були донедавна досить помітними постатями в українській політиці. Володимир Гриньов був одним із заступників голови Верховної Ради в 1990-93 роках, головою об'єднання «Нова Україна» в 1993-95 pp. та співзасновником Міжрегіонального блоку реформ, що створювався для підтримки Леоніда Кучми на президентських виборах-1994, а згодом – радником президента з питань регіональної політики.

Дмитро Табачник, який теж посприяв перемозі Леоніда Кучми на виборах (він керував його передвиборчою кампанією в 1994 й допомагав у 1999-му), понад два роки очолював президентську адміністрацію, зробивши свою посаду ледь не другою за впливовістю у державі. І хоча після численних скандалів Леонід Кучма змушений був наприкінці 1996 року пожертвувати фаворитом, кар'єра Дмитра Табачника на цьому не закінчилася, як і його вплив на президента.

Подібний (комсомольсько-марксистсько-ленінсько-філософський) шлях пройшов і Дмитро Видрін, котрий у 1992 році заснував «під себе» Міжнародний інститут глобальної регіональної безпеки, короткочасно фліртував із Кравчуком, проте в 1994 році своєчасно поставив на Кучму і став вітоді його радником із питань внутрішньої політики. Після відставки наприкінці 1995 року Дмитро Видрін зник із політичного обрію – злі язики кажуть, що як громадянин Росії він знайшов собі відповідніше місце у сусідній державі, – проте навіть у цьому випадку його повернення в українську політику не виглядає цілком нереальним.

Хоч би там як, а погляди всіх трьох згаданих тут осіб є цікавими, – незалежно від їх об'єктивної вартості, а тим більше від стилю, яким вони викладені. За своїми посадами усі троє належали, а дехто й далі належить до «людей Кучми», тож їхні погляди можна великою мірою вважати артикуляцією поглядів президентського середовища, такою собі «ідеологією кучмізму». Ця ідеологія, хоч і не стала ідеологією «загальнодержавною», цілком могла й, за відповідної кон'юнктури, цілком іще може нею стати, враховуючи впливовість згаданого середовища та сприйнятливість до такої «ідеології» великих сегментів українського суспільства.

Креольська ідеологія

Книжка Гриньова, опублікована по-російськи й по-українськи («Нова Україна: якою я її бачу», 1995), може бути окреслена як своєрідна біблія російськомовного ліберала, однаково ворожого щодо комунізму та (українського) націоналізму й однаково прихильного до ліберально-демократичних принципів західного взірця та стратегічного союзу з Росією – взірця, сказати б, «євразійського». Вже на перших сторінках автор засуджує Леоніда Кравчука за «штучну ізоляцію» України від Росії і стверджує, що незалежність не принесла населенню України справжньої свободи. Водночас він не схвалює тих, хто закликає повернутися у минуле, оскільки вони просто не розуміють, що «саме у цьому минулому коріння наших сьогоднішніх бідувань і саме воно крок за кроком, рік у рік підштовхувало нас до сьогоднішньої трагедії». Ліберально-демократичні погляди автора виразно виявляються в першому розділі, присвяченому ринковій економіці. Саме ринкова економіка і приватна власність, стверджує Володимир Гриньов, здатні принести більшості населення економічну свободу і незалежність, забезпечити високий рівень життя. Натомість націоналізм розглядається в одному ряду з комунізмом як потенційне джерело тоталітарних збочень.

Викриттю цього зловорожого явища присвячено другий розділ книги, під характерною назвою «Держава для громадянина, а не громадянин для держави».

У третьому розділі обговорюється одна з найскладніших і найсуперечливіших проблем сьогоднішньої України – проблема федералізму па противагу унітарному устроєві держави: «Прихильники унітарної або, як зараз стало модно казати у певних колах, соборної держави сприймають ідею федералізму я к таку, що підриває основи держави й навіть ворожу самим цілям української державності», вбачають у ній «лазівку для потенційного "сепаратизму"», а в унітарній державі, відтак, – «механізм його "придушення"».

Натомість Гриньов пропонує трактувати федералізм як механізм самозахисту регіонів перед надмірним зосередженням влади у центрі. Земельно-федеративний устрій, на його думку, створив би «потужні стимули до прискорення економічних реформ, зокрема до приватизації й до розвитку підприємництва», посилив би «зацікавленість регіонів у підтриманні стабільності в державі, в ефективному здійсненні державою притаманних їй функцій», зняв би «ті протиріччя, які перешкоджають консолідації суспільства й формуванню спільності інтересів».

У четвертому розділі Володимир Гриньов обґрунтовує необхідність сильного президентства американського типу, де голова держави є одночасно й головою виконавчої влади з широкими повноваженнями. Автор обстоює необхідність зміцнення політичних партій, які б об'єднувалися довкола конкретних ідей, а не осіб; виступає за скасування місцевих рад та за двопалатний парламент, який вибирався би пропорційно за партійними списками та територіально за регіонами. Він обстоює пріоритет людських прав над усіма іншими, захищає права меншин (головно російської, якій загрожує начебто «примусова українізація») й однозначно висловлюється за ринкову економіку «сучасного капіталістичного типу» з «розвиненими формами соціальних гарантій.

Нав'язування будь-якої «державної ідеології» – чи то комуністичної, чи то націоналістичної (себто української, – для автора ці поняття є синонімами) – В. Гриньов вважає однаково неприйнятним.

П'ятий розділ присвячено збереженню інтелектуального потенціалу нації та відродженню культури. Тут автор цілком слушно стверджує, що «виразні ознаки духовної деградації суспільства й руйнування його культури» є великою мірою спадщиною тоталітарного режиму. Не менш слушно він докоряє новим керівникам України за те, що вони «не тільки вкрай мало зробили для збереження культурного й науково-технічного потенціалу, але й доклали руку до його дальшого руйнування»:

Передовсім це виявилося в спробі повністю зберегти й посилити державний контроль над культурою, наукою та вищою школою, не супроводжуючи це скільки-небудь істотною фінансовою підтримкою.

Але водночас автор виявляє цілковите нерозуміння постколоніальних проблем української культури, яка надто тривалий час перебувала в пригнобленому стані і виразно потребує тепер «підтримчих дій» (affirmative actions) із боку держави – всього того, що західні ліберали називають «позитивною дискримінацією», спрямованою на усунення історичних несправедливостей та фактичної дискримінації щодо індіанської, афроамериканської та інших упосліджених колонізаторами культур. Для російських лібералів такі «підтримчі дії», покликані вирівняти становище й дати україномовним жителям Східної України не лише формальну, а й фактичну рівноправність із жителями російськомовними, є чимось незрозумілим і навіть ворожим. «Віддавати перевагу одній національній культурі, – стверджує В. Гриньов,