Микола Юрійович Рябчук - ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:

українофонами у міністерствах, бізнесових, державних адміністраціях, серед промислових, пресових, військових, наукових, спортивних та інших еліт, аби побачити, хто є насправді «геґемонною ґрупою» в Україні. І якщо для цієї групи ще від совєтських часів було вигідно не говорити про реальний поділ українського суспільства на русофонів та українофонів, підміняючи його суто формальним і позбавленим реального значення поділом на етнічних українців та росіян (сьогодні цей поділ взагалі безглуздий, бо в політичному сенсі всі громадяни України від 1991 року є українцями), – то для українофонів така евфемізація й містифікація свого становища є не цілком зрозумілою. Скоріш за все, вони просто не наважуються глянути правді в очі і визнати себе меншиною, типу індіанців, на власній території. Вони наполегливо акцентують натомість свої особливі права «корінної» нації, сподіваючись із часом перетворити свій суто формальний, декларативний пріоритет «титульного» народу на реальний. Хоч яким дивом (і з якого дива) усе це має відбутися – сказати важко. «Ваші звернення до російськомовного земляка про дозвіл українізувати Україну, тобто і його, по-дитячому наївні й смішні, – пише з цього приводу Петро Балей. – Дві протилежні методи в порядному товаристві не слід примінювати: залякування і вижебрувань не йдуть у парі». Замість наївного сподівання конвертувати свою більшість de jure у більшість de facto, чи не доцільніше було б українофонам відверто визнати свій меншинний статус (принаймні в усіх великих містах південно-східної України) і замість якихось міфічних Богом-даних прав «корінної» нації спробувати домогтися для себе бодай звичайного рівноправ'я з панівною російськомовною більшістю – так, як це роблять меншини в тій же Америці, спонукаючи уряд до підтримчих дій (affirmative actions) на свою користь?

Сумнівні рецепти

Власне, про це, про права особи (зокрема й ті, що забезпечуються лише колективно), а не про якусь там «ревіндикацію» чи «українізацію» мав би повести мову типовий західний ліберал, котрий зараховує себе «духово і по історичних традиціях до Заходу» та закликає своїх опонентів «говорити загальноприйнятою політологічною термінологією, яку знає цілий культурний світ». Тим часом Петро Балей ані на мить не піддає сумніву самої потреби «ревіндикації», хоч пропонує цілком інші – не кунівські, не кушівські і, навіть, рухівські – шляхи її здійснення.

Деякі з цих рецептів, як уже зазначалося, є слушними, деякі – вкрай наївними, на зразок пропозиції зібрати в діаспорі кілька мільярдів доларів на стабілізацію української валюти, вдувати в Україні відповідну «ринковим вимогам фабрику паперу» (бо лише у відсутності такої фабрики автор вбачає причину глибокої кризи українського книговидання), чи надати статус «офіційности російській мові», відбивши тим самим противникові охоту «вломлюватися у відкриті двері» й послабивши таким чином «опір російськомовних елементів проти українізації і політичної самостійности України».

Приклад сусідньої Білорусі, де нещодавно в Мінську закрили останню білоруську школу, здається, наочно показує, якої «двомовності» домагаються для себе в постсовєтських республіках русофони: йдеться їм не просто про «офіційність» російської мови поряд із тубільною (така офіційність гарантована їй Законом України про мови, згідно з яким російська може вживатися як офіційна поряд з українською в усіх місцях компактного мешкання росіян, себто практично в усіх великах містах), а – про її офіційне вживання замість тубільної, тобто про консервацію совєтської ситуації, за якої тубільним мовам відводилась суто ритуальна декоративна роль, простіше кажучи – йдеться не про право офіційно вживати російську мову (бо таке право за нею існує – і de jurе, i, тим більше, de facto), a – про право не вживати і взагалі не знати мови аборигенів – як за старих добрих часів.

Важко сказати, чи П. Балей обминає ці проблеми тому, що не бачить їх, чи тому, що вважає поганий мир в Україні ліпшим усе-таки від доброї бійки (хоч, зазначмо, обговорення суспільних проблем у демократичній державі не конче повинне закінчуватися бійками). В кожнім разі, автор дещо недоцінює «хиткість» української незалежності та, особливо, зовнішні загрози для неї і, відтак, абсолютизує потребу зберегти злагоду в суспільстві за будь-яку ціну – хоч би нею було толерування некомпетентної, скорумпованої влади й подальше упослідження україномовної меншості в Україні.

А тим часом цілком очевидно, що не може бути демомократичною й динамічною та держава, де немає впливової опозиції, де суспільні проблеми не обговорюються, а рішення ухвалюють президентська кліка чи олігархічні клани. Білоруський «досвід» показує, що «суспільна злагода», «всенародна лояльність до президента» і, зрештою, відсутність впливової опозиції аж ніяк не сприяють розбудові держави-нації та зміцненню її суверенітету – скоріше навпаки. І хоч би які заслуги ми приписували комуністичній номенклатурі за проголошення незалежності України 1991 року, ми не сміємо забувати, що головним носієм і промотором цієї ідеї були націонал-демократи, і що «самостійництво» номенклатури великою мірою визначає саме їхня чисельність і впливовість (зіставлення Білорусі та України знову ж таки може бути доволі повчальним).

Якщо українські націонал-демократи й заслуговують критики, то зовсім не за свою опозиційність, а радше за її брак (за часів Кравчука) та за невміння фахово артикулювати суспільні проблеми й вимоги (див. вищезгаданий «Маніфест української інтелігенції»). В кожнім разі, нема жодних підстав докоряти їм за «нездатність до державотворення», як це робить Петро Балей, – бо ж при владі вони не були, за винятком вельми сумнівної й справді маловартісної участі окремих «демократів» на других ролях у владних структурах. І тим більше безпідставними є авторські розмірковування про те, що влада номенклатури є меншим злом для сьогоднішньої України, ніж влада націонал-демократів. Адже автор сам визнає, що демократи й не мали шансів прийти до влади, бо до цього не готове совєтизоване й зрусифіковане украінське суспільство. А якби вони все-таки прийшли до влади, то означало б тільки одне: що українське суспільство є іншим. Але тоді й демократи були б для нього не більшим злом, ніж для суспільств чеського чи естонського, котрі чудово дали собі раду без комуністичної номенклатури.

Історія, на жаль (чи на щастя), не знає умовного способу, і спекуляції на тему «а що було б, якби президентом 1991 року став не Кравчук, а Чорновіл» – позбавлені сенсу, в того українського народу, який ми маємо, Чорновіл не мав шансів стати президентом та й навряд чи найближчим часом хто-небудь із послідовно «антисоветских» політиків такі шанси матиме. А якщо все-таки уявити цілком фантастичну ситуацію, що Чорновіл раптом став 1991 року президентом, то це означало б лише, що в нас зовсім не український народ, а якийсь інший – польський або литовський. І проблем ней народ мав би із Чорноволом, мабуть, не більше, ніж із Валенсою