Ян Рудський - 95-16

Німеччині почуття свободи так вас приголомшило, що багаторічна депресія і гнітючий страх внаслідок надто різкої зміни привели до душевної хвороби. Ми повинні вас вилікувати…

Шель намагався стримати тремтіння рук. Гіпнотичний погляд доктора примушував підкоритися його волі; бліді, величезні, несамовиті очі були нерухомі. Журналіст збагнув, що нічого не доб'ється. Становище ставало небезпечним. Він ступив крок до дверей:

— Не розумію, у чому ви хочете мене переконати. Зволікання нічого не дасть. Прокурор Джонсон усе знає…

Менке не звертав уваги на його слова.

— Ми повинні вас вилікувати, — повторив він. — Прошу вас заспокоїтись… — Доктор крок за кроком наступав на журналіста.

Шель несподівано обернувся і рвонув двері, що вели до передпокою. Але невідомо звідки перед ним виріс, глузливо посміхаючись, Гюнтер.

— Куди це так спішно? — спитав він, штовхаючи журналіста назад у кімнату.

— Стережи його, Гюнтер, — лагідно промовив Менке.

— Я ж казав, що він з дуриною, докторе…

— О, легкий приступ, нічого серйозного. Зробимо хворому укол, а тоді подумаю, що діяти далі.

— Докторе Менке, — сказав голосно Шель, ледве зберігаючи спокій, — попереджую вас, що, як польський громадянин…

— Не цвіріньчи, громадянин! Глянь, що в мене в руці, і будь ввічливий.

Журналіст обернувся. Помічник доктора стискав товсту гумову палицю. Було видно, що він тільки й чекає нагоди, аби пустити її в хід.

— Стережи його, — повторив Менке й квапливо зник за дверима.

— Пане Гюнтер, — Шель спробував умовити німця, — доктор — воєнний злочинець. Він був лікарем у концентраційному таборі. Вбивав людей. У нас є докази…

— Не цвіріньчи! — палиця блискавично описала в повітрі коло. — Я знаю, як поводитися з божевільними, довести?

Минуло кілька хвилин. Шель нерухомо стояв, кусаючи губи. Незабаром повернувся Менке, несучи маленьку металеву скриньку. Поставив її на столі.

— Закачай йому рукав, Гюнтер.

— Ви не маєте права! Як ви смієте…

Вони підійшли до журналіста. Два швидкі, сильні удари палицею в біцепси паралізували руки. Перш ніж Шель зрозумів, що діється, йому вже закачали рукави піджака й сорочки вище ліктя. Гюнтер став позаду і стиснув його, мов лещатами. Доктор Менке відламав шийку ампули. Наповнив шприц.

Шель у розпачливому зусиллі напружив м'язи. І в цю мить голка вп'ялася йому в руку. Він заціпенів, зрозумівши, що далі опиратися марно. Доктор Менке зробив укол.

Раптом пролунав приглушений дзвінок. Доктор насупив брови.

Знову дзвінок, упертий, наполегливий.

— Гюнтер, поглянь, хто там.

Шель відчув, як його охоплює безсилля. Ноги стали наче ватяні, думки плуталися. Він спробував зосередити погляд на чомусь одному. Глянув на картину в темній рамі. Побачив укриті снігом першини гір, хмари. Хвиля кволості затьмарила зір. Коліна затремтіли, журналіст похитнувся. Менке підтримав його і підтягнув до найближчого крісла. Шель підпер голову руками. Нелюдським зусиллям волі боровся проти повної втрати свідомості. «Може «Людожер» не встиг?..» Але ця думка вмить розтанула, нова хвиля непритомності затьмарила все. Він почув швидке тупотіння, гучні, збуджені голоси. Однак не міг підвести голову, яка, здавалося, важила кілька тонн.

— Наполягали… негайно… впустити…

— Що ж…

Решту замінило нерозбірливе шарудіння. Потім роздратований голос додав:

— Прийшов…

Дотик долоні.

«Кароліна?» — зринуло десь у найвіддаленішому куточку мозку.

— … зробили?

Він чув уривки речень, але не розумів їх. Спокійний, переконливий голос доктора. Тривалі хвилини повної порожнечі. Знову квапливі кроки. Голосна розмова. В голові гуло, ніби десь поблизу шумів і гурчав водопад. Двері грюкнули. На мить опритомнів.

— Що це означає, Менке?

Шель пізнав цей голос!

— … приступ… укол…

— Кароліна… негайно!

Потім нав'язливий, докучливий туман окутав його. Розпачливим зусиллям волі Шель намагався вирватися з кошмарного безсилля.

— Джоне! Ти чуєш мене, Джоне?

Шель спробував підвести голову. Крізь щілинки повік побачив, мов крізь забруднені вікна, кілька постатей. Розмовляли збуджено. До нього долинали уривчасті голоси — Менке щось доводив, Джонсон гнівно відповідав йому, Кароліна стояла біля Шеля. Він відчував на плечі її руку. Жінка про щось питала. Злегка кивнув головою, хоч не розумів, чого вона хоче. Незабаром шум голосів віддалився і затих. Кілька секунд було зовсім тихо.

Раптом пролунав притишений постріл. Потім — другий, третій. Шель сперся на стіл, трусонув головою, щоб розігнати заціпеніння, яке сковувало його рухи, і ступив кілька непевних кроків до дверей. Та коліна підігнулись, і він безвладно осунувся на підлогу.

Не знав, скільки тривало запаморочення. Коли його посадили і влили у рот якийсь гострий напій, туман, що застилав розум, трохи розвіявся. Шель розплющив очі. Джонсон підтримував його збоку, а навпроти навколішки стояла Кароліна з пляшкою в одній руці і чаркою в другій.

— Ще одну! — сказала вона.

Міцний напій підбадьорив. Шель з допомогою Джонсона підвівся.

— Пауль, дай сигарету, — прошепотів Шель і, зручно вмостившись у кріслі, затягнувся димом. Намагався зібрати докупи розпорошені думки. Вплив наркотика помалу минав. — Ху, це було не дуже приємно.

— Як ти почуваєш себе, Джоне?

— Не знаю, чи в мене голова на плечах, чи молотарка. Що трапилось?

— Уже все гаразд.

— Менке?

Джонсон скривився.

— Не варто про нього.

— Звичайно, не варто про нього. Як самопочуття? — спитала Кароліна, сідаючи навпроти Шеля.

— Таке враження, ніби по мені походив рубель. Але найгірше позаду, ви прибули вчасно.

— Коли я опритомнів і Кароліна переказала твої слова, я був певен, що ти підеш до Менке. Кароліна наполягала, щоб я взяв її з собою. Вона любить сенсації. Все інше ти чув.

— Небагато. Я перебував у стані майже повного заціпеніння. Здається, ніби хтось стріляв, чи, може, це була галюцинація?

— Ні, тобі не ввижалося…

Надворі загуркотів мотор. Кароліна підвелась і відійшла вбік.

— Скажи, нарешті, що сталося? Де Менке? Втік?

— Мертвий.

— Що?!

— Ми вийшли в сад. Гюнтер кинувся зненацька на мене; я стріляв, захищаючись…

У цю мить пролунав дзвінок.

— Поліція. Я повідомив, — сказав Джонсон, прямуючи до дверей.

— Що ви думаєте про все це? — спитала Кароліна, коли вони лишилися вдвох.

Здивований запитанням, Шель підвів голову:

— Про що саме?

— Ви вважаєте справу закінченою?

— Не знаю. Мені важко зосередитись. Останні години були наповнені важливими подіями. Все так заплутано…

— Доктор Менке — це і є горезвісний Шурікке?

— Безсумнівно.

— Що ви думаєте робити далі? Все закінчено чи ні?

— Не певен.

Кароліна глянула якось дивно, але не сказала більше нічого.

У кімнату ввійшов Джонсон з високим чоловіком у сірому костюмі. У незнайомця було сиве волосся, широкий рухливий рот, іронічний погляд; голова на могутніх плечах видавалася зовсім маленькою.

— Комісар поліції Візнер, — представив незнайомого Джонсон. — А це мій приятель Шель.

Вони привітались.

— Я чув про вас, — обізвався Візнер. — Ви зробили неабияку сенсацію для нашого тихенького містечка, правда, Джонсон? Давненько не піднімали мене