Ян Рудський - 95-16

годинника линули над містом. Журналіст кинув недопалок на землю і затоптав. Обмірковуючи складне становище, в яке він попав, журналіст дійшов висновку, що вранці треба повідомити про незвичайні події представника Польського агентства преси в Бонні.

«Менке — Шурікке. Якщо я не помиляюся, — думав Шель, — то ця історія стане сенсацією світового масштабу. Часом варто ризикувати».

Раптом він помітив, що поруч стоїть Гюнтер. Німець цинічно посміхнувся.

— Злякав шпика, ге?

Шель стримався.

— Чого вам треба? — спитав.

— А ти чого тут шукаєш? — Гюнтер підійшов зовсім близько до журналіста.

— Я хотів… поговорити з доктором, — сказав Шель мимоволі.

Той скривився, немов укусив лимон.

— Так пізно? Час для візитів давно минув.

— Я поранений, мені треба негайно зробити перев'язку… — Шель намагався знайти якийсь переконливий аргумент.

Гюнтер зареготав.

— Тому й ховаєшся по завулках? А може, ти хотів до нас вдертися? Ти шпик! Якби це від мене залежало, розквасив би я тобі пику, а потім покликав поліцейського, щоб посадити тебе в холодну. Ходімо!

Шель зрозумів, що бійка була б на руку ворогам, тому не звернув уваги на образу.

— Куди?

— Ти ж хотів поговорити з доктором?

Вони перейшли вулицю. Гюнтер відчинив хвіртку.

— Вперед марш! — наказав він.

Коли вони ввійшли в передпокій, Гюнтер спритно обшукав кишені журналіста.

— Так, артилерії немає! — він вказав на двері: — Там!

Шель натиснув ручку. В кімнаті не було нікого. Приміщення це правило, певно, за бібліотеку. Засклені, набиті книжками шафи стояли вздовж стін. Розсіяне світло рівномірно освітлювало всю кімнату. Посередині стояв низький круглий стіл, довкола нього — зручні крісла. Підходячи до полиць, Шель пробіг поглядом заголовки книжок: «Психологія страху і жорстокості», «Фізіологія нервової системи», «Реакція організму на біль, голод, переляк і гнів», «Про природу страху» та інші.

— Ви хотіли мене бачити? — входячи, запитав Менке.

Журналіст обернувся. Доктор, одягнений у довгий синій халат, був схожий на чарівника з казки.

— Чи хотів — це інша справа. Та коли я вже тут, можемо поговорити, якщо вас влаштовує час…

— Для вас це, здається, не має значення.

— Прошу вибачення, якщо я порушив ваш сон, — Шель кинув оком на доктора: довгий халат, повстяні туфлі. «Хитрий! Усе передбачив!»

— Будь ласка, сідайте, — Менке вказав на крісло. Трохи згодом спитав: — Певно, ви знову на шляху до таємниці, від якої кров холоне в жилах? Чим можу вам служити?

Шель оддав належне його вмінню володіти собою. Менке безперечно брав активну участі, у подіях цього вечора — і в нападі, і в знищенні небезпечних документів, а тепер приймає його спокійно, мов ні про що не знає.

— Під час першого візиту я питав вас, чи Траубе згадував колись про папери.

— Я відповів тоді, що Траубе хворів на галюцинації.

— Пам'ятаю цю відповідь. Але напери — не витвір хворої фантазії.

— Ні? Яке мені діло до того?

— Завдяки випадку я сьогодні ввечері знайшов чемодан з документами. Джонсон був при цьому.

Менке примружив очі, заклав ногу на ногу і, не відводячи погляду од журналіста, сказав:

— Слухаю вас, мені цікаво.

— Ви психіатр?

— Доктор медицини, психіатрія до певної міри — моє захоплення.

— Знайдені папери повинні зацікавити вас. Це опис незвичайних експериментів.

— Ви хочете запропонувати мені купити цей… матеріал?

— Ви розраховуєте на це?

— Можливо. Щоправда, спершу треба побачити товар.

— Ви не питаєте про автора.

— А хіба це важливо?

— Для вас — надзвичайно!

Брови доктора полізли вгору.

— Для мене? Та говоріть же нарешті зрозуміло! — вигукнув Менке роздратовано.

— Будь ласка. Автором названого матеріалу є доктор Бруно Шурікке.

— Я десь чув це прізвище, — сказав Менке, подумавши.

— Концентраційний табір у Вольфсбруку, — допоміг йому Шель.

Доктор махнув рукою.

— Якщо я правильно зрозумів, ви шукаєте покупця на матеріали про психологічні експерименти, проведені якимсь доктором Шурікке. Але не збагну, чому ви приходите з цим до мене, і до того ж опівночі?

Шель нахилився вперед.

— У кімнаті покійного Траубе я знайшов два рецепти, написані вашою рукою…

— Боже мій! Чи ви не п'яні? Яке відношення до всього цього мають мої рецепти?

— Спокійно, докторе. Ми з Джонсоном довели, що почерк, яким написано помітки на паперах з концентраційного табору, і почерк на рецептах — один і той же. Ми дійшли висновку, що доктор Менке і військовий злочинець Шурікке — це одна й та ж особа.

Вони дивилися один на одного, як два фехтувальники перед змаганням. У кімнаті запала неприємна тиша. Нарешті Менке повільно пригладив сиву бороду і спокійно кинув:

— Ви верзете нісенітниці! — Потім підвищив голос: — Може, ви ще спробуєте довести, що я ношу штучні вуса, фальшивий ніс і парик?

— Це все, що ви можете сказати?

— О, ні. Я не знаю, власне, хто ви і чого сюди приїхали, але можу дати вам добру пораду: у нас, в Німеччині, кожна людина, як правило, займається власними справами і не соває свого носа, до чого їй нема ніякого діла.

— Чудова промова, докторе Менке. Чи мені називати вас Шурікке? Кат Шурікке? Різник Шурікке?

— Ви намагаєтесь вивести мене з рівноваги? — злісно засміявся Менке. — Можете не старатися. Чого ви взагалі до мене прийшли? Чому не звернулися в поліцію?

— Леон Траубе загинув при незрозумілих обставинах. Перед смертю він звернувся до мене по допомогу. Я приїхав надто пізно, щоб одвернути нещастя, але досить рано, щоб помститися за нього, тобто допомогти схопити його вбивцю. Я певен, що мій товариш не покінчив самогубством. Поліцію, звичайно, буде повідомлено.

— У вас нема ніяких доказів, щоб підтвердити свої вигадки.

— Вистачить, коли буде доведено, що Менке — це відомий «Людожер» з Вольфсбрука.

— Доведено? Чим? Як?

«Він знає, що папери згоріли», — подумав Шель.

— Справою займуться компетентні представники влади. Свідків, мабуть, не бракуватиме, — відказав журналіст ухильно.

— Зрештою, у вас є ці папери, правда? — глузував Менке. — Я можу глянути на них?

— Навіщо? Хіба ви не пам'ятаєте своїх канібальних дослідів? Експерименту «Солона вода», приміром? — Шель підвівся. — Досить гратися в піжмурки. Я відчуваю глибоке задоволення від думки, що зможу помститися за страждання нещасних. Звістка, що колишній кат Вольфсбрука на шибениці, дасть мені велике задоволення. За час од ухвали вироку і до його виконання ви матимете можливість вивчити всі симптоми страху на власній персоні. Ха-ха-ха! Автоексперимент божевільного доктора!

— Це ви збожеволіли, — просичав Менке, вп'явшись у журналіста безбарвними очима. — Так! Ви з'їхали з глузду! Звернулися до мене по допомогу… о дванадцятій годині ночі. Почали верзти казна-що, а потім перейшли до образ і рукоприкладства. Я змушений вас заспокоїти…

Шель одступив.

— Звичайно, — вів далі Менке. — Ви багато вистраждали під комуністичним режимом… У