Жюль Верн - Діти капітана Гранта

І Паганель не помилився, бо за кілька хвилин йому вдалося обмінятися з тубільцем декількома словами. Географ дізнався, що патагонця звати Талькав, що арауканською означає «громовержець». Імовірно, його так нарекли через його мистецтво володіння вогнепальною зброєю.

Та найбільше зрадів Гленарван, адже патагонець виявився професійним провідником. Зустріч із патагонцем була неймовірною вдачею, тож усі остаточно увірували в успіх експедиції і ніхто більше не мав сумнівів у порятунку капітана Гранта.

Тим часом мандрівники повернулися з індіанцем до Роберта. Хлопчик протягнув руки до тубільця, і той без слів поклав йому руку на голову. Він оглянув хлопчика, обмацав забиті місця. Потім, усміхаючись, пішов до потічка, зірвав там кілька стеблин дикої селери і натер ними тіло хворого. Завдяки цьому надзвичайно обережному масажу хлопчик відчув приплив сил. Було вирішено, що цей день, а також наступну ніч подорожні присвятять відпочинку. До того ж слід було обговорити і вирішити два важливі питання, що стосувались їжі і транспорту. Ні провіанту, ні мулів мандрівники не мали. На щастя, з ними був Талькав. Тепер цей провідник, який звик супроводжувати мандрівників уздовж кордону Патагонії, один із найрозумніших місцевих бакеанос, узявся забезпечити Гленарвана всім необхідним для його невеликого загону. Він запропонував вирушити в індіанську тольдерію, село, що всього за чотири милі від них, де можна було дістати все необхідне для експедиції. Цю пропозицію було зроблено за допомогою жестів та деяких іспанських слів, які вдалося зрозуміти Паганелеві. Її було прийнято. Гленарван та його вчений друг, попрощавшись із товаришами, негайно попрямували за провідником-патагонцем угору проти течії річки.

Півтори години вони йшли швидко, ледве встигаючи за велетнем Талькавом. Уся прилегла до підніжжя Кордильєр місцевість вирізнялася красою і неймовірною родючістю. Всюди, куди сягало око, простиралися вигони.

Здавалося, тут вільно могло прогодуватися стотисячне стадо жуйних тварин. Широкі ставки, що сполучалися густою мережею річок, щедро живили вологою зелені рівнини. Чорноголові лебеді грайливо плескалися у водяному царстві, обстоюючи свою територію у стада страусів, які пустували серед льяносів.[37]

Галасливе, строкате царство пернатих вирізнялося неймовірним розмаїттям. Витончені, сіренькі з білими смужками горлиці-ізакас і жовті кардинали на гілках дерев були подібні на живі квіти. Перелітні голуби мчали кудись удаль, і зграя різноманітних горобців – чинголос, ільчуерос, монхітас – переслідували один одного, сповнюючи повітря пронизливим цвіріньканням. Жак Паганель зачаровано милувався всім довкола і з його вуст щоразу зривалися захоплені вигуки, що неймовірно дивувало патагонця – він бо вважав цілком природним, що в небі пурхають птахи, на ставках плавають лебеді, а на луках ростуть трави. Ученому-географові не довелося шкодувати про здійснену прогулянку та скаржитися на її тривалість. Вони вже досягли табору індіанців, а йому здалося, що він тільки-но розпочав свою путь. Тольдерія розкинулася в глибині долини, затиснутої між відногами Андських Кордильєрів. Тут у куренях із хмизу жило з тридцятеро тубільців-кочівників, які пасли величезні стада опасистих корів, биків, табуни коней і отари овець. Вони переганяли їх із пашні на пашню і всюди знаходили для своїх чотириногих підопічних щедрий харч.

Андо-перуанці – помісь племен арауканів, пуельче та аукасів. Мають оливкового кольору шкіру, середнього зросту, крижасті, з майже круглим обличчям, низьким чолом, широкими вилицями, тонкими губами, з жіночними рисами, байдужим виразом обличчя. Антрополог одразу сказав би, що ці тубільці не є представниками чистої раси. Вони були малоцікаві, але Гленарван потребував не їх, а їхньої худоби. А оскільки кочівники мали биків і коней, то й по всьому.

Після нетривалих переговорів Талькав швидко уклав угоду з тубільцями. Сім запряжених низькорослих конячок аргентинської породи, 100 фунтів сушеного м’яса, кілька мір рису і декілька бурдюків для води – ось, що потрібно було Гленарвану. Індіанці згодилися замість вина або рому (що для них було цінніше) взяти двадцять унцій золота, ціну якому вони добре знали.

Гленарван хотів купити восьмого коня для патагонця, але той дав зрозуміти, що в цьому немає потреби.

Торг було закінчено. Гленарван розпрощався зі своїми новими «постачальниками», як їх назвав Паганель, і менше ніж за півгодини вони повернулися до табору. Там їх зустріли захопленими вигуками, які, щоправда, більше призначалися харчам і верховим коням. Усі наминали з неабияким апетитом.

Поїв трохи і Роберт. Його сили майже відновилися.

Решту дня присвятили відпочинку. Говорили про все потроху: про супутниць, яких залишили на яхті, про саму яхту, про капітана Джона Манглса та його славну команду, про Гаррі Гранта, який, можливо, перебував десь неподалік.

Паганель не розлучався з індіанцем – він став Талькавовою тінню. Географ нетямився з радощів: нарешті він побачив справжнього патагонця, поряд із яким він здавався карликом, патагонця, що може змагатися своїм зростом із мексиканським імператором Максиміліаном і з тим восьмифутовим негром із Конго, якого бачив учений Вандер-Брок.

Паганель ошелешував незворушного Талькава іспанськими фразами, однак той стійко вислуховував його. Цього разу географ вивчав іспанську мову без книги. Було чути, як він виразно вимовляв іспанські слова, напружуючи то горло, то язик, то щелепи.

– Якщо я не засвою вимови, то будьте поблажливі до мене, – повторював він майорові. – Та чи міг я колись припускати, що іспанської мови мене навчатиме патагонець!

Розділ XVI. Ріо-Колорадо

Наступного дня, 22 жовтня, о восьмій ранку Талькав подав сигнал вирушати. Аргентинська рівнина між 22° і 42° довготи знижується із заходу на схід: мандрівникам слід було лише спускатися пологим схилом до моря.

Коли патагонець відмовився від запропонованого коня, Гленарван вирішив, що Талькав, подібно до місцевих провідників, вважає за краще йти пішки, – що з його довгими ногами було завиграшки.

Проте Гленарван помилився.

У мить від’їзду Талькав по-особливому свиснув, і притьмом із сусіднього гайка вибіг прекрасний жеребець аргентинської породи. Це був надзвичайно красивий гнідий кінь, витривалий, гордий, сміливий і гарячий. Маленька, витончена голова, роздуті ніздрі, сповнені вогняного блиску очі, широкі коліна, крутий загривок, високі груди, довгі бабки[38] – словом, усе свідчило про силу і гнучкість.

Мак-Наббс, істинний поціновувач коней, не міг досхочу намилуватися цим представником пампаських коней, він знаходив у нього певну подібність до англійського гунтера.

Красень кінь звався Таукою, що мовою патагонця означає «птах», і, поза сумнівом, заслуговував на це прізвисько.

Щойно Талькав скочив на коня, той встав дибки і рвонув уперед. Чудовий вершник, патагонець викликав замилування й захват. Його спорядження складалося із двох мисливських пристосувань, вельми популярних в аргентинських рівнинах: бола і ласо. Бола складається з трьох куль, сполучених шкіряним ременем. Індіанець