Жюль Верн - Діти капітана Гранта

Розділ XV. Іспанська мова Жака Паганеля

Позбавившись однієї страшної небезпеки, Роберт одразу ж наразився на іншу, не менш серйозну: його мало не задушили в обіймах. Жоден із його супутників, попри хлопчикову слабкість, не зміг утриматися від того, щоб не притиснути його до серця. Та, очевидно, подібні обійми не є вбивчими для хворих; принаймні Роберт від них не помер.

Згодом мандрівники згадали про рятівника, і, ясна річ, майорові першому спало на думку роззирнутися довкруж.

За п’ятдесят кроків він помітив високого на зріст чоловіка, який нерухомо стояв на виступі біля самісінького підніжжя гори. Поблизу його ніг лежала довга рушниця.

У незнайомця були широкі плечі та довге волосся, стягнуте шкіряним ремінцем. На зріст він був вище шести футів, смагляве обличчя було розфарбоване: перенісся червоною фарбою, повіки – чорною, чоло – білою. Одягнений він був, як належить жителеві прикордонної смуги Патагонії: на ньому був гарний, зшитий вовною назовні плащ із шкури гуанако, прикрашений червоними химерними візерунками. З-під плаща спереду клином витикався нижній одяг із лисячого хутра, туго стягнутий у талії. На поясі висів мішечок із фарбами для обличчя. Його взуття було зшите з бичачої шкури, хрестоподібно перев’язане ремінцями біля кісточок.

Попри строкате розфарбування, обличчя патагонця було величне і виказувало неабиякий розум. Стоячи в гордовитій позі, він дожидав на розвиток подій. Нерухома велична фігура на скелястому п’єдесталі ніби уособлювала безпристрасну статую.

Помітивши патагонця, майор вказав на нього Гленарванові. Лорд попрямував до незнайомця. Патагонець ступив два кроки вперед. Гленарван схопив його руку і міцно потиснув. У лордових очах, у всій його зовнішності, в його сяючому обличчі світилася така вдячність, така палка подяка, що патагонець не міг не зрозуміти його. Він трохи нахилив голову і вимовив декілька слів, які, втім, не зрозуміли ні майор, ні його друг.

Тоді патагонець, пильно подивившись на чужоземців, заговорив іншою мовою, але його і цього разу не зрозуміли. Втім деякі вимовлені тубільцем фрази видалися Гленарвану подібними до іспанської, якою він знав кілька повсякденних слів.

– Espanol?[30] – запитав він.

Патагонець кивнув головою зверху вниз – рух, що у всіх народів має однакове значення.

– Чудово, – заявив майор, – тепер справа за нашим другом Паганелем.

Добре, що йому спало на думку вивчати іспанську мову!

Покликали Паганеля. Він одразу ж прибіг і вітав патагонця із суто французькою грацією, яку той, імовірно, не зміг оцінити. Географові притьмом про все розповіли.

– Чудово! – вигукнув він.

І, широко відкриваючи рота, аби чіткіше вимовляти, учений промовив:

– Vos sois urn homem de bem![31]

Тубілець уважно слухав, але нічого не відповідав.

– Він не розуміє, – промовив географ.

– Мабуть, ви неправильно вимовляєте, – припустив майор.

– Можливо. Жахлива вимова!

І Паганель знову повторив свою люб’язну фразу з нульовим результатом.

– Змінимо фразу, – сказав географ і повільно промовив: – Sem duvida, um Patagao?[32]

Той мовчав.

– Dizeime![33] – додав Паганель.

Патагонець і цього разу не зронив жодного слова.

– Vos compriendeis?[34] – так загорлав Паганель, що мало не порвав голосові зв’язки.

Було очевидно, що індіанець нічого не розумів, оскільки нарешті відповів іспанською:

– No comprendo.[35]

Настала черга дивуватися Паганелеві. Він із явним роздратуванням опустив окуляри з лоба на очі.

– Хай мене повісять, якщо я розумію бодай слово на цьому диявольському діалекті! – вигукнув він. – Очевидно, це арауканський діалект.

– Та ні ж бо, – відгукнувся Гленарван, – поза сумнівом, ця людина відповіла іспанською.

І повернувшись до патагонця, він знову його запитав:

– Espanol?

– Si, si![36] – відповів тубілець.

Паганель остовпів од здивування, майор і Гленарван пере зирнулися.

– Боюся, мій вчений друже, – почав, усміхаючись, майор, – чи не сталося тут якоїсь плутанини, та чи не стали ви жертвою своєї не уважності, яка, як мені здається, не дає вам продиху?

– Що? Що? – нашорошився географ.

– Річ у тім, що патагонець, поза сумнівом, говорить іспанською.

– Він?

– Так, він! Чи не вивчили ви, часом, якусь іншу мову, прийнявши її…

Мак-Наббс не встиг договорити.

– Ви дозволяєте собі зайвого, майоре, – сухо відчеканив Паганель.

– То чому ж ви його не розумієте? – запитав Мак-Наббс.

– Не розумію його тому, що тубілець говорить поганою іспанською, – роздратовано вигукнув географ.

– Ви вважаєте, що в нього погана іспанська, бо ви не розумієте його? – запитав майор.

– Послухайте, Мак-Наббсе, – втрутився Гленарван, – ваше припущення неймовірне. Хай яким неуважним є наш друг Паганель, але ж він не міг опанувати одну мову замість іншої!

– Тоді, дорогий Едуарде, або краще ви, поважний Паганелю, поясніть мені, що відбувається.

– Я не хочу нічого пояснювати – відповів географ. – Я свідчу: ось книга, за якою я щодня вивчав іспанську мову. Погляньте на неї, майоре, і ви переконаєтеся, що правда на моєму боці!

По цих словах Паганель став порпатися у своїх численних кишенях, згодом витягнув доволі пошарпаний том і з апломбом подав його майорові. Той узяв книжку і поглянув на неї.

– Це що за літературний твір? – запитав він.

– Це «Луїзіада», – відповів Паганель, – прекрасна героїчна поема, яка…

– «Луїзіада»? – вигукнув Гленарван.

– Так, друже мій, не що інше, як «Луїзіада» великого Камоенса!

– Камоенса? – повторив Гленарван. – Але, мій бідолашний друже, Камоенс португалець! Ось уже шість тижнів, як ви вивчаєте португальську мову!..

– Камоенс… «Луїзіада»… Португальська мова… – ось усе, що міг пробелькотати Паганель.

Його очі збентежено забігали під окулярами, усі супутники вибухнули гомеричним сміхом.

Патагонець і бровою не повів. Він спокійно чекав пояснення цій незрозумілій для нього сцені.

– Ох я божевільний, ох і божевільний! – вигукнув нарешті Паганель. – То он воно що! І все це не жарт! Усе це сталося зі мною! Адже це вавилонське змішання мов! Ой, друзі мої, друзі мої! Лишень подумайте: їхати до Індії і опинитися в Чилі! Вивчати іспанську, а вивчити португальську! Ні, це вже занадто! І якщо так триватиме й далі, то однієї чудової днини замість того, щоб викинути у вікно свою сигару, я викинуся сам!

Споглядаючи, як учений переживає цю прикру невдачу, не можна було втриматися від сміху, і він перший подав тому приклад.

– Смійтеся, друзі мої, смійтеся від щирого серця! – повторював Паганель. – Повірте, найдужче від усіх сміюся я над собою!

Тут він так засміявся, як імовірно, не реготав жоден учений в світі.

– Одначе ми таки залишилися без товмача, – промовив майор.

– О, не засмучуйтеся, – відгукнувся Паганель, – португальська з іспанською такі подібні, що я навіть переплутав їх, але ця подібність допоможе мені швидко виправити помилку, то ж незабаром я зможу подякувати цьому гідному патагонцеві