Еріх Марія Ремарк - Життя у позику

Вона усміхнулася.

— Чом би й ні? Я казала тобі, що все набагато простіше, ніж ти вважаєш.

Він помовчав. Не знав, що має тепер зробити.

— Добре, я завезу тебе до готелю.

Вона йшла спокійно поруч. «Що зі мною робиться, — думав. — Я розгублений і злий на неї і на Лідію Мореллі, а тим часом єдина особа, на яку я повинен злитися, я сам».

Зупинилися біля авта. У цей момент в дверях ресторану з’явилася Лідія зі своїм супутником. Вона думала вдруге зігнорувати Клерфе, але її цікавість перемогла. Крім того вона зі своїм товаришем мусили почекати, заки паркувальник виведе авто Клерфе з вузенького паркінгу, щоб дістатися до свого. Лідія з вишуканою фамільярністю привіталася з Клерфе і представила свого товариша. Спритність, з якою вона взялася з’ясовувати, ким є Ліліан і звідки походить, була вражаюча. Клерфе думав, що треба захистити Ліліан, але незабаром з’ясувалося, що нема в цьому потреби. У той час, як він з товаришем Лідії розмовляли про погоду, між жінками зав’язалася невинна на перший погляд розмова, в якій атаки і демонстрації були сповнені вбивчої чемності. Лідія перемогла б напевно в цьому нерівному поєдинку — вона була старша за Ліліан, а крім того набагато спритніша і підступніша — але, здавалося, її удари потрапляли у вату. Ліліан ставилася до неї з такою обеззброюючою наївністю і такою образливою пошаною, що марною виявилася уся тактика її суперниці. Лідія була викрита як неврастенічка і тим самим наполовину вже програла. Навіть її товариш зауважив, що з двох жінок вона була найбільш меркантильною. Та й старшою.

— Ваше авто, пане, — сповістив паркувальник. Клерфе виїхав з вулички і скрутив у найближчий провулок і сказав:

— То був вищий клас. Вона не знає, ким ти є, звідки походиш, ані де живеш.

— Якщо захоче, завтра може дізнатися у мого кравця. Вона упізнала, з якої майстерні походить моя сукня.

— І тобі байдуже?

— Ще й як! — сказала і глибоко вдихнула нічне повітря. — Проїдьмо площею Згоди. Сьогодні неділя, фонтани будуть підсвічені.

— Я маю враження, що тобі все байдуже, чи ні? — поцікавився.

Вона обернулася до нього, усміхнувшись.

— У певному дуже особливому сенсі — так.

«Я знаю, що помру, — думала вона, відчуваючи, як світло ліхтаря ковзає її обличчям. — І знаю це краще за тебе, ось в чому уся справа, ось чому те, що здається тобі просто хаотичним нагромадженням звуків, для мене і плач, і крик, і тріумф, ось чому те, що для тебе є повсякденним, я сприймаю як щастя, як дар долі».

Клерфе мовчки їхав Єлисейськими полями. У нього було величезне бажання — зупинити машину і поцілувати її, але він не знав, чим це може закінчитися. Почувався якось дивно обманутий і радше б виїхав на клумби з тюльпанами, розкидав усе навкруги і, пригорнувши Ліліан, помчав з нею кудись. Але куди? Забрати її в якусь печеру, сховок, або назавжди залишитися прикованим до цього запитального погляду, до очей, які, як йому здавалося, ніколи не дивилися відверто на нього.

— Я кохаю тебе, — сказав. — Забудь про усе. Забудь про ту жінку.

— Чому? Навіщо тобі бути одному? Ти думаєш, я весь цей час була одна?

— Маєш на увазі санаторій?

— Маю на увазі Париж.

Він пильно подивився на неї. Вона усміхнулася.

— Я не можу бути одна. А тепер відвези мене до готелю. Я втомилася.

Клерфе був роздратований і безпорадний. Він би із задоволенням надавав ляпасів Ліліан, але не мав права: адже вона призналася йому в тому ж, в чому він до цього признався їй. Сумніватися ні в чому не доводилося. Клерфе хотів тільки одного — втримати її. Ліліан раптом стала для нього дорожчою, бажанішою над усе. Він мусить щось зробити. Не можна так просто розпрощатися з нею біля входу в готель. Тоді вона більше не повернеться до нього. Зараз його останній шанс. Щоб утримати її, треба знайти якесь магічне слово, інакше вона вийде з машини і з відсутнім виглядом, усміхнувшись, поцілує його і зникне в дверях готелю. Її назавжди поглине цей готель, вестибюль якого пропах рибною юшкою і часником, вона пройде повз буфет, за яким дрімає портьє, маючи під рукою шмат ліонської ковбаси і пляшку вина, і останнє, що залишиться в пам’яті у Клерфе, — це тонкі світлі щиколотки Ліліан, що підіймаються сходинками. А коли Ліліан опиниться у себе в кімнаті, у неї за спиною раптом виростуть крила і вона, випурхнувши на вулицю, полетить, сидячи на дуже елегантній мітлі, теж від Баленсіаґи або Діора, на відьомський шабаш, де будуть самі чорти у фраках, які побили усі рекорди у швидкості, вільно володіють шістьма мовами, вивчили усіх філософів від Платона до Хайдеґґера і на додаток ще були віртуозами-піаністами, світовими чемпіонами з боксу і поетами.

Портьє позіхнув і прокинувся.

— Чи не могли б ви скочити до ресторану «Лаперуз» і принести від них кав’яр, — запитав Клерфе. — А в цей час я виконуватиму ваші обов’язки.

— Я не хочу кав’яру, — сказала Ліліан.

— А чого ти хочеш?

Вона завагалася.

— Клерфе, — сказала врешті. — Досі не був у мене о цій порі жоден чоловік. Адже ти саме це хочеш знати?

— Правда, — втрутився портьє. — Мадам завжди повертається додому сама. Це ненормально, месьє. Принести вам шампанське? У нас ще є шампанське урожаю тридцять четвертого року, «Дом Периньон».

— Тягніть його сюди. Ви — золото! — вигукнув Клерфе. — А що у вас буде перекусити?

— Мені хочеться такої ковбаси, — Ліліан показала на вечерю портьє.

— Я віддам вам свою, мадам. У буфеті її скільки завгодно.

— Принесіть ковбасу з буфету, — сказав Клерфе. — І ще шматок чорного хліба і шматок брі.

— І пляшку пива, — додала Ліліан.

— А шампанського не хочете, мадам?

Обличчя портьє спохмурніло: він подумав про те, що його чайові змаліють.

— Принесіть пляшку «Дом Периньон», — сказав Клерфе, — хоч би для мене одного. Я хочу сьогодні якось відсвяткувати.

— Що саме?

— Вибух почуттів. — Клерфе зайняв місце портьє. — Ідіть! Я за вас почергую.

Коли портьє приніс пляшки і ковбасу, Клерфе поцікавився, чи є тут вільна кімната. Портьє подивився на нього як на божевільного.

— Але ж у мадам є кімната.

— Мадам заміжня. Вона — моя дружина, — сказав Клерфе, повергаючи портьє в чергове отетеріння, бо він уже перестав розуміти, навіщо ж тоді знадобився «Дом Периньон».

— Шостий номер вільний, — сказав він. — Якраз поруч з мадам.

Портьє відніс закупи і, побачивши чайові, заявив, що, коли треба, він готовий хоч усю ніч роз’їжджати на ровері,