Дебора Харкнесс - Сповідь відьом

чоловіка? — спитала я, бо назагал вважається, що вампіри позбавляють людей життя, а не рятують їх.

— Я побачив його в Редкліфі під час свого чергування — їм бракувало персоналу. Мері бачила раніш якусь телевізійну програму, де описувалися симптоми інсульту, і відразу ж розпізнала їх, коли чоловіку стало зле. Без неї він помер би, або став би інвалідом на все життя.

— А чому вона гадає, що саме ви врятували Дена? — Від гострого запаху, що йшов від вампіра, у мене паморочилося в голові. Я підняла кришку чайника, щоб змінити аромат гвоздик на терпкий запах чорного чаю.

— Спочатку його врятувала Мері, а в шпиталі у Дена почалася жахлива реакція на ліки, які йому ввели. Я ж сказав, що Мері — дуже спостережлива. Коли вона поділилася своїми побоюваннями з одним із лікарів, той від неї відмахнувся. Я… підслухав їхню розмову і втрутився.

— І часто ви зустрічаєтеся з пацієнтами? — Я розлила по чашках гарячущий чай — він був такий міцний, що в ньому, мабуть, і ложка стояла б. Мої руки злегка затремтіли від думки про вампіра, що крадеться шпитальними палатами поміж хворих та травмованих.

— Ні, тільки тоді, коли потрібно негайно втрутитися.

Підсунувши йому чашку, я уп’ялася поглядом у цукорницю. Він подав її мені. Я поклала рівно півложки цукру і налила рівно пів-чашки молока. Саме такий чай я любила собі готувати: чорний, як смола, трохи цукру, щоб дещо пригасити гостру гіркоту, а потім — стільки ж молока, щоб він став схожим на якусь тушковану страву. Здійснивши цю процедуру, я помішала суміш ложкою за годинниковою стрілкою. Нарешті я відчула, що вона вже не обпече мені піднебіння, і наважилася трохи відсьорбнути її. Клас! Те, що треба.

Вампір споглядав мене з усмішкою.

— Що таке? — спитала я.

— Іще ніколи не бачив такого ретельного готування чаю.

— Напевне, вам мало доводилося спілкуватися з серйозними чаювальниками. Все полягає в тому, щоб точно визначити міцність чаю перед тим, як додавати цукор та молоко.

Вампір навіть не доторкнувся до своєї чашки з чаєм.

— А вам, напевне, подобається чорний чай?

— Насправді чай — не мій напій, — відповів Клермон, злегка стишивши голос.

— А який же ваш напій? — Тієї ж миті, коли це запитання злетіло з моїх вуст, я пожалкувала, що бовкнула його. Настрій вампіра враз змінився з веселого здивування на ледь стримуваний гнів.

— Ви ще й питаєте! — різко відказав він. — Кожна людина знає відповідь на це запитання.

— Вибачте, я не подумала. — Я міцно обхопила чашку руками, щоб заспокоїтися.

— Та отож.

У запалій тиші я мовчки випила чай. Нарешті ми обидва поглянули угору — то Стефані принесла цілу купу грінок і тарілку, до країв повну яєць та бекону.

— Мамо вважають, що вам треба їсти більше овочів, — пояснила Стефані, коли я здивовано витріщилася на пагорбок смажених грибів та помідорів, що йшли на додаток у гарнір. — Каже, що ви бліді, як смерть.

— Дякую, — промурмотіла я.

Критичне зауваження Мері аж ніяк не применшило моєї радості через появу ще більшої кількості харчів, тож я взяла маленьку виделку і заходилася їсти, Стеф весело вишкірилася, а Клермон сподобився на ледь помітну усмішку.

Усе було гаряче й ароматне, з дотриманням бездоганно чіткої пропорції підсмаженої поверхні й м’якої ніжної середини. Дещо вгамувавши свій голод, я почала наступ на грінки — по черзі змащувала їх маслом і відправляла до рота. Вампір спостерігав за тим, як я поглинаю їжу, з таким самим прискіпливим інтересом як і тоді, коли я готувала собі чай.

— Отже, чому ви зайнялися біохімією? — наважилася я спитати його і засунула до рота чергову грінку, передбачаючи, що далі говоритиме він.

— А чому ви зацікавилися історією? — поставив вампір питання у відповідь. Він точно не мав бажання розвивати цю тему. Але від мене не так легко відкараскатися.

— Я перша спитала.

— Мабуть, щоб дізнатися — навіщо я у цьому світі, — відповів Клермон, не піднімаючи погляду, бо вибудовував на столі щось на кшталт фортеці з цукорниці та кількох пакетиків із замінником цукру.

Я аж заклякла, вражена схожістю його відповіді та слів, почутих учора від Агати з приводу фоліанта «Ешмол № 782».

— Це питання для філософів, а не для науковців, — кинула я і злизала рештки масла з пальця, щоб приховати сум’яття.

Раптом очі вампіра знову засвітилися люттю.

— А ви гадаєте, що науковців це питання не цікавить?

— Колись цікавило, — погодилася я, з обережністю поглядаючи на нього. Перепади його настрою не на жарт лякали мене. — Але, здається, тепер їх цікавить питання не «навіщо», а «як»: як функціонує тіло, як рухаються планети…

Клермон пирхнув.

— Можливо, але це не стосується справжніх науковців.

Відвідувачі позаду нього підвелися, збираючись піти, і вампір напружився, готуючись до імовірного нападу з їхнього боку.

— А ви вважаєте себе справжнім науковцем, чи не так?

Клермон ніяк не відреагував на моє іронічне зауваження.

— Колись вам доведеться пояснити мені зв’язок між неврологією, дослідженням ДНК, поведінкою тварин та еволюцією. Бо якось вони не стикуються — на перший погляд, еге ж? — І я знову відкусила шматочок намащеної грінки.

Ліва брова Клермона злетіла аж до лінії волосся на його лобі.

— А ви, бачу, часу не марнували, — різко зауважив він.

Я знизала плечима.

— Ви мали несправедливу перевагу. Ви знали все про мою роботу. Тому мені довелося вирівняти умови гри.

Він стиха промимрив щось начебто по-французьки, а потім сказав гучніше — тепер уже англійською:

— Я мав багато часу на роздуми. — Тепер він вибудував іще лінію укріплень навколо своєї фортеці за допомогою пакетиків із підсолоджувачем. — Між цими дисциплінами немає жодного зв’язку.

— Брехня, — тихо сказала я.

Не дивно, що моя репліка викликала в Клермона лють, та швидкість трансформації його настрою мене просто ошелешила. І зайвий раз нагадала, що я снідаю з істотою, яка може бути смертельно небезпечною.

— Тоді поясніть мені, будь ласка, який зв’язок між ними існує, — просичав вампір крізь стиснуті зуби.

— Я не зовсім впевнена, — відповіла я, і це була чиста правда. — Щось тримає їх докупи, якесь питання, що пов’язує ці сфери досліджень і робить їх значущими для вас. Єдиним іншим поясненням є те, що ви — така собі інтелектуальна сорока, збирач всякої всячини. Однак це пояснення — абсолютно сміховинне, зважаючи на високу оцінку ваших праць. А може, вам усе швидко набридає. Втім, ви зовсім не схожі на створіння, схильне до розумової апатії. Навпаки.

Клермон обпікав мене незмигним поглядом, аж поки тиша стала некомфортною. Мій шлунок вже почав