Роджер Желязни - Двір Хаосу

згадував гру фонтанів на площі Згоди… А далі по вулицях і набережних Сени запах старих книг, запах річки… Запах квітучих каштанів…

Чому я раптом згадав 1905 і Париж на Відображенні Земля, якщо не вважати того, що я був в той рік дуже щасливий і міг, рефлекторно, шукати протиотруту до теперішнього? Так…

Білий абсент, «Амар Пікон», гренадин… Суниця з вершками… Шахи в кафе «Регентство», з акторами «Комеді Франсез», розташованого якраз навпроти… Гонки в шантільє… Вечори в бістро на вулиці Пігаль…

Я твердо ставив ліву стопу перед правою, праву перед лівою. У лівій руці я тримав ланцюг, на якій висів Камінь — і ніс його високо, так, щоб я міг вдивлятися в глибини Каменя, бачачи і відчуваючи там появу нового Лабіринту, який я викреслював з кожним кроком. Я вгвинтив свій посох в землю і залишив його стояти неподалік від початку Лабіринту. Ліва…

Навколо мене співав вітер і поблизу ревів грім. Я не зустрічав фізичного опору, з яким стикався в старому Лабіринті. Поки не було взагалі ніякого опору. Замість цього — і у багатьох відношеннях це було гірше — в усі мої рухи входила дивна обдуманість, яка сповільнювала їх, ритуалізовувала їх. Здавалося, я витрачав більше енергії на підготовку кожного кроку — сприймаючи його, осягаючи його і наказуючи своєму мозку виконувати його — ніж витрачав енергії для фізичного скоєння цього акту. І все ж повільність, здавалося, була потрібна сама по собі, щось витягувалося з мене якоюсь невідомою силою, що визначала чіткість і темп адажіо для всіх моїх рухів. Права…

… І, як Лабіринт в Рембо допоміг відновити мої розтанулі спогади, так і той, що я тепер завзято намагався створити, розворушив і витягнув запах каштанів, повні овочів фургони, які рухалися на світанку до…

Я не був у той час закоханий в когось конкретно, хоча було багато дівчат — Іветт, Мімі і Симон, їх лиця зливалися — і була весна в Парижі, з циганськими оркестрами та коктейлями в «Луї»… Я згадав, і серце підстрибнуло у мене в грудях від свого роду прустовської радості, поки час дзвонив навколо мене, як дзвін… І, напевно, це-то і було причиною для спогадів, тому що ця радість, здавалося, передавалася моїм рухам, наповнювала моє сприйняття, наділяло міццю мою волю…

Я побачив наступний крок і зробив його… Дотепер я зробив одне коло, створивши периметр свого Лабіринту. За спиною я відчував грозу. Вона, напевно, вже підійнялася на край плато. Небо потемніло… Звивні, пливучі, кольорові вогні… Навколо — спалахи блискавок, а я не міг приділити ні енергії, ні уваги для контролю над станом погоди.

Повністю завершивши коло, я міг бачити, що рівно стільки від нового Лабіринту, скільки я пройшов, було тепер виписано на камені і палало блідим блакитним світлом. І все ж не було ніяких іскор, ніякої лоскоту в моїх стопах, ніякого підіймаючого волосся струму — тільки постійний закон обдуманості, немов величезний тягар ще на мені… Ліва…

… Маки, маки та волошки, і високі тополі уздовж сільських доріг, смак нормандського сидру… І знову місто, запах квітучих каштанів… Сена, наповнена зірками… Запах старих цегляних будинків на площі Вогез після ранкового дощу… Бар під мюзик-холом «Олімпія»… Бійка там… Закривавлені кісточки пальців, перебинтовані дівчиною, яка взяла мене додому… Як її звали? Квітучі каштани… Біла троянда…

Тут я принюхався. Аромат від залишків троянди в моєму комірі ніби не пропав. Дивно, що він так надовго залишився від неї. Це підбадьорило мене. Я штовхнув тіло вперед, м'яко звертаючи направо. Куточком очей я бачив підходячу стіну грози, гладку як скло, яка стирала все на своєму шляху. Гуркотіння грому було тепер оглушливим.

Права… Ліва…

Наступ армій ночі… Чи встоїть проти нього мій Лабіринт? Я бажав поспішити, але якщо що і змінилося, то це те, що я рухався з все більшою повільністю, коли пішов далі. Я відчував цікаве почуття двоїстості, майже таке, наче я був також і всередині Каменя, сам проходив там Лабіринт, в той час, як я рухався тут, дивлячись на нього і копіюючи його розвиток. Ліва. Поворот… Права… Гроза і справді наступала. Незабаром вона добереться до кісток старини Хугі. Я відчув запах вологи і озону і губився в здогадах щодо старого чорного ворона, який сказав мені, що він чекав мене з початку Часів. Очікував, щоб посперечатися зі мною, або бути з'їденим мною в цьому місці без всякого жалю? Що б там не було, враховуючи звичайне для моралістів перебільшення, було зрозуміло, що він не зумів залишити мене з серцем, суцільно обтяженим зневірою у своєму душевному стані, тому він був знищений під акомпанемент театрального грому…

Тепер пролунав віддалений грім, ближчий грім і знову грім. Коли я знову повернув в тому напрямку, спалахи блискавок були майже засліплювали. Я стиснувв свій ланцюг і зробив ще крок…

Гроза підійшла до межі мого Лабіринту, а потім розійшлася. Жодної краплі не впало на мене чи Лабіринт. Але мало-помалу ми виявилися абсолютно поглинені всередині неї.

Здавалося, немов я знаходився в повітряному міхурі на дні штормового моря. Мене оточували стіни води і в них миготіли темні силуети. Здавалося, ніби сам всесвіт натиснув, намагаючись розчавити мене. Я зосередився на червоному світі Каменя. Ліва…

Квітучі каштани… Чашка гарячого шоколаду в кафе на тротуарі… Концерт оркестру в садах Тюїльрі, звуки розливаються в пронизаному яскравим сонцем повітрі… Берлін у двадцяті. Тихоокеанські острови в тридцяті — там теж були задоволення, але більше порядку. Можливо, це ще не справжнє минуле, а образи минулого нахлинуть всередину пізніше, втішаючи або мучачи нас, людину або краплю.

Не має значення. Через Новий Міст і вулицю Ріволі омнібуси і фіакри… Художники зі своїми етюдами в Люксембурзькому саду… Я, якщо все буде добре, знову зможу відшукати Відображення, подібне цьому, що стоїть в одному ряду з милим серцю Авалоном… Запах каштанів…

Іду далі… Верещав вітер і гриміла гроза, але мене не зачіпало. Я завершив ще один виток…

Поки що я не дозволяв цьому відволікати мене, поки що я продовжував рухатися і зберігав свій фокус на Камені… Я повинен був триматися, повинен був робити ці повільні обережні кроки, ніколи не зупинятися, все повільніше і повільніше постійно рухаючись… Обличчя… Здавалося, що ряд осіб розглядають мене з-за кордону Лабіринту… Великі, як Голова, але спотворені, які усміхалися, знущалися, глумилися наді мною, чекали, що я зупинюся або зроблю невірний крок… Які чекали, що все навколо розпадеться… За їхними очима