Роджер Желязни - Двір Хаосу

прямо на протилежній стороні його. Я протер очі подушечками пальців. Що толку продовжувати шлях, якщо я жодним чином не зумів добратися до мети?

Крізь фісташковий серпанок рушила курна тінь і впала на мене. Я було підняв свою палицю, але потім побачив, що це був всього лише Хугі. Він загальмував і приземлився біля моїх ніг.

— Корвін, — сказав він, — ти пройшов пристойну відстань.

— Але, можливо, не досить пристойну, — сказав я. — Гроза, здається, стає все ближче.

— По-моєму, так. Я поміркував і хочу поговорити на твою користь.

— Якщо ти хочеш принести мені хоч якусь користь, — сказав я, — я можу тобі сказати, що треба зробити.

— Що ж саме?

— Злітай назад і подивися, наскільки далеко насправді гроза, і наскільки швидко вона рухається. А потім прилітай і скажи мені.

Хугі перестрибнув з однієї ноги на іншу.

— Гаразд, — сказав він, злетів у повітря й полетів, туди, де як я відчував, був північний захід.

Я сперся на посох і піднявся. Я міг з таким же успіхом продовжувати лізти в гору з найвищою для моїх сил швидкістю. Я знову зачерпнув з Каменю і сила з'явилися до мене, немов спалах червоної блискавки.

Коли я здолав схил, з напряму, в якому відбув Хугі, налетів вологий вітерець. Пролунав ще один удар грому. Але більше ніяких гуркотів і гуркотінь.

Я витягнув максимум з цього припливу енергії, швидко і продуктивно піднімаючись кілька сот метрів. Якщо мені треба програти, я міг з таким же успіхом дістатися і до вершини. Я міг з таким же успіхом дізнатися, де я перебуваю, і дізнатися, чи залишилося мені взагалі що-небудь, що можна спробувати.

Коли я піднімався, небо у мене в полі зору все більше прояснялося. Воно істотно змінилося з тих пір, як я останній раз розглядав його. Половина його складалася з нічим не порушуваної чорноти, а інша з маси пливуть кольорів. І весь небосхил, здавалося, обертався навколо точки прямо над головою. Я почав хвилюватися.

Саме це небо я і шукав, небо, яке накривало мене в той раз, коли я прибув до Хаосу. Я вперто ліз вище. Я хотів видати щось схвальне, але у мене пересохло в горлі.

Коли я наблизився до краю плато, то почув звук ляскання крил, і на моєму плечі раптом опинився Хугі.

— Гроза майже готова наповзти на твій зад, — доповів він. — Буде тут у будь-яку хвилину.

Я продовжував підніматися, досяг рівня плато і витягнув себе на нього. Потім я постояв з хвилину, важко дихаючи.

Вітер напевно постійно очищав цю місцевість від туману, тому що це була висока гладка рівнина і я міг бачити небо на великій віддалі попереду. Я рушив уперед, щоб знайти точку, з якої я міг би поглянути на протилежний край. Коли я рухався, звуки грози доносилися до мене чіткіше.

— Я не вважаю, що тобі вдасться перетнути рівнину, — сказав Хугі. — Не промокнувши.

— Ти ж знаєш, що це не звичайна гроза, — прохрипів я. Якби було інакше, я був би вдячний за шанс напитися.

— Знаю. Я кажу фігурально.

Я пробурчав щось грубе і продовжував йти.

Поступово перспектива переді мною збільшилася. Небо все ще продовжувало свій божевільний танець з кольорами, але освітлення було більш ніж достатнє. Коли я досяг становища, де я був упевнений в тому, що лежить переді мною, я зупинився і важко сперся на свій посох.

— Що трапилося? — Запитав Хугі.

Але я не міг говорити. Я просто показав на величезну пустку, яка, протягнувшись трохи нижче краю плато, тягнулася, щонайменше, на сорок миль, перш ніж впертися в ще одну гряду гір. А далеко зліва, залишившись в силі, як і раніше, йшла Чорна дорога.

— Пустка, — сказав він, — я міг би тобі сказати, що вона тут. Чому ти не спитав мене?

Я видав звук, щось середнє між стогоном і плачем, і повільно опустився на землю.

Не впевнений, як довго я залишався в такій позі. Я більш ніж відчував себе в лихоманці. Посеред цього я, здавалося, побачив можливий відповідь, хоча щось усередині мене повстало проти нього. Нарешті, мене пробудили звуки грози і базікання Хугі.

— Я не можу випередити її і потрапити в те місце, — прошепотів я. — Немає ніякого способу.

— Ти кажеш, що зазнав невдачі, — сказав Хугі… Але це не так. В зусиллях і боротьбі немає ні невдач, ні перемог. Все це тільки ілюзія его.

Я повільно підвівся на коліна.

— Я не казав, що зазнав невдачі.

— Ти сказав, що не зможеш дійти до своєї кінцевої мети.

Я озирнувся туди, де тепер виблискували блискавки, коли гроза підіймалася до мене.

— Все вірно, я не зможу це зробити таким чином. Але якщо батько зазнав невдачі, я повинен спробувати щось таке, що, як намагався переконати мене Бранд, зробити міг тільки він. Я повинен створити новий Лабіринт, і я повинен зробити це прямо тут.

— Ти? Створити новий Лабіринт? Якщо не зумів Оберон, то як же це може зробити людина, яка ледь тримається на ногах? Ні, Корвін, лише смиренність — ось чеснота, яку ти можеш плекати.

Я підняв голову і опустив палицю на землю. Хугі злетів, став поряд з ним, і я подивився на нього.

— Ти не хочеш вірити нічому, сказаному мною, чи не так? — Сказав я йому. — Але це не має значення. Конфлікт між нашими поглядами нездоланний. Я дивлюся на бажання, як на приховане самоототожнення, і на зусилля — як на його зростання. Ти — ні.

Я рушив руки вперед і поклав їх на коліна.

— Якщо для тебе найбільше благо — поєднання з Абсолютом, то чому ти не полетиш і не ризикнеш приєднатися до нього, у формі підходячого всеосяжного Хаосу? Якщо я потерплю тут невдачу, він стане Абсолютом. Що ж стосується мене, то я повинен спробувати, доки у мене є подих, спорудити проти нього Лабіринт. Я роблю це тому, що я — той, хто я є, — а я є людина, яка могла б бути королем в Амбері.

Хугі опустив голову.

— Спершу я побачу, що ти з'їси ворона, — сказав він і хихикнув.

Я швидко простягнув руку і скрутив йому шию, бажаючи, щоб у мене був час розвести багаття. Хоча він зробив це так, що все виглядало як жертвопринесення, важко сказати, кому належала моральна перемога, оскільки я все одно планував зробити це.

9

… І запах квітучих каштанів. За всіма Єлисейськими Полями каштани пінилися білим…

Я