Ірен Віталіївна Роздобудько - Одного разу…

був пов’язаний із «сезоном дощів», бо вирушала в дорогу якраз у цей час. Сезон дощів по-малайськи – це дрібний тридцятихвилинний дощик, що з вересня до лютого йде раз на день. Можна перетерпіти.

Їдучи сюди, вважала, що опинюся в ролі «полковника, якому ніхто не пише». Нічого подібного! Навіть про якісь страшні «повені» в Малайзії я дізналася від переляканих друзів, що писали мені СМС з України. Тут про це не говорили навіть по телевізору.

Міф третій: «Якщо це так далеко, мабуть, там все дорого».

Дорога лише… дорога. Адже летіти довелось 13 годин, і це не враховуючи часу, який пішов на переліт із Києва до Амстердама (зайві три години), і ще один – від Сінгапуру до Куала-Лумпура (сорок хвилин). Решта – їжа, лахи, таксі, розваги – копійки. Особливо позаздрила малайським жінкам. Розмаїттям фасонів їхній одяг не вирізняється, проте вражають кольори дешевого і зручного вбрання. Сукні – звичайні прямокутники з діркою для голови. У них жінки схожі на екзотичних метеликів. Особливо дивовижно виглядає такий «мусульманський метелик» на мотоциклі – головному засобі пересування в малазійських містах, містечках та селищах. Їздять навіть бабці, зодягаючи поверх традиційної чорної хустки важкий шолом. Виглядає досить кумедно. Ще раз упевнилася, що мені страшенно подобається… паранджа. Хоча жінок у цьому вбранні тут небагато. Виглядають вони загадково і трохи моторошно, коли з маленького отвору в хустині, що закриває обличчя, дивляться величезні чорні очі. Соромно зізнаватися своїм феміністичним колежанкам, але я залюбки ходила б саме так… І – цілком добровільно…

А ще можна позаздрити малайським красуням у тому, що вони споживають насправді екзотичний і «невиїзний» фрукт (його вивіз карається законом) – «горіх жуна». Взагалі фруктів тут багато, але… майже всі вони нині є і в наших супермаркетах. Навіть пухнасті горішки «лінчі», вже не кажучи про ананаси чи манго. А от горішки жуна – то повний малайський «ексклюзив». Його чудодійні якості помітили багато сторіч тому, і тепер жінки вживають його для збереження фігури, блиску очей, зміцнення нігтів та волосся. Довелося покуштувати шматочок, не відходячи від дерева. Виявилося – несмачно. Блиску в очах чи шаленого росту нігтів я не дочекалася, адже треба було вирушати на Лангкаві – один із мальовничих островів Малайзії.

Саме там я нарешті відчула екзотику: в мій номер почали лазити нахабні мавпи, яких тут більше, ніж у нас вуличних котів.

Лангкаві є батьківщиною автентичного малайського мистецтва – батику. Одна з технологій розпису по шовку виникла саме тут. А ще саме тут тече тропічна ріка Мангоф, над якою кружляють красиві білокрилі орли, і по якій плавають двометрові ігуани…

І саме тут я й зустріла Різдво 2007-го року. З мавпами та ігуанами. У бунгало на «курячих ніжках», що височіло над морем.

І… констатувала це як факт.

Адже, як виявилося, навіть Малайзія давно жила в мені маленьким зернятком. І в призначений час просто проросла з серця, мов екзотична рослина, не порушивши систему кровообігу.

До речі, одного ранку біля свого бунгало я знайшла велетенську квасолину й поклала її в кишеню… Тягала її там всю подорож, забувши, що вона в мене є, і таким чином «контрабандою» довезла додому.

Ні на що не сподіваючись, устромила в горщик із землею. І вона почала рости!

Вже вигналося стебло з кількома великими листками. Я не знаю, що з нього виросте і як воно називається.

А головне – чому я підібрала ту квасолину?…

А раптом з неї, мов у казці, виросте велетенське дерево, на верхівці якого я знайду те, що шукаю все життя…

Неправильна книга

…я добре усвідомлюю, що це – неправильна книга. Що вона буде цікава лише тим, хто в своєму житті переживав щось подібне. І дуже хочу втриматися від нарцисизму.

Адже «спогади» оприлюднюються лише в двох випадках: коли тобі більше нема чого сказати, а від тебе ще чогось чекають. «Геніального» роману, наприклад.

Доки він пишеться, ти просто в такий спосіб заповнюєш паузу. Або коли тобі років за вісімдесят і вже нема чого втрачати та кого соромитись.

Але це не спогади. Тут немає ніякої хронології. Це просто – неправильна книга (варто було б її так і назвати, мабуть, я так і зроблю).

А от як уникнути нарцисизму?

Звісно, сміючись із себе!

Коли я бачу довкола стільки очей, котрі випромінюють увагу, на яку я аж ніяк не заслуговую, хочу все перекреслити і сказати: «Я – потворний крокодил!» І зізнатися у всіх смертних гріхах.

Написати щось брутальне.

Намалювати чортика.

Роздушити в себе на голові сире яйце…

Щоб усе було проти правил, які завжди намагалася ламати.

І – максимально уникнути «художності», з якою пишуться щоденники, коли ти (нехай і підсвідомо) будеш пропонувати для «загального читання».

…так от, про крокодила.

Одного разу… Дозволю собі вліпити чергове «одного разу», хоча це відбувається саме зараз – у цю мить, коли пишу, я випила коньяку. На роботі. Тобто прямо на робочому місті. І зрозуміла, що життя прекрасне. Хоча й, б… – муха, коротке. Мені дивно, чому часом ми боїмося бути такими, якими ми є насправді? Навіщо надимати щоки і щось виголошувати на публіці, якщо ти і є частиною цієї «публіки»? Колись давно, коли я боялася зателефонувати комусь із «зіркових» героїв публікацій, я подумала: ми всі (всі, без винятку!) колись будемо лежати в одній класичній позі під двома – класичними (!) – метрами землі. То чому ж нині я так боюся зробити один крок назустріч, знявши слухавку й подзвонивши?

Бувають часи й навіть дні, коли мене охоплює величезний жаль до людства. Особливо, коли я перебуваю за кордоном і розумію, що всі ми – бідні й багаті – живемо ОДНАКОВО, з тією різницею, що хтось ставить на стіл яке-небудь фондю-бланж-манже, а інші – гречану кашу. І навіть те, що ми робимо заради дітей, не додасть їм особистого щастя. Бо кожен має розбити свого власного лоба.

І тому варто жити на найвищих обертах, не міркуючи про всяку фігню на кшталт «крісел-портфелів-кар’єр-квартир-канар-потрібних знайомств»… Коли ти пам’ятаєш про «класичну позу під класичними метрами», ти просто починаєш шалено любити цей світ і жаліти всіх, кому випадково пощастило в ньому з’явитися.

…я помічаю, що свідомо відкладаю той момент, коли вперше промовила: «Це місто – моє!»

Це місто Київ.

Власне, так я подумала зовсім недавно. І, одного разу, коли я буду в Парижі чи Римі – впевнена, що подумаю так само.

Але насправді це міг