Роберт Льюїс Стівенсон - Чорна стріла

Вона заговорила в ту хвилину, коли опускати вірьовку треба було якнайобережніше. Дік здригнувся від несподіванки, вірьовка вислизнула в нього з рук, і її кінець з плеском упав у воду. Одразу ж вартовий на вежі закричав:

— Хто йде?

— Дідько б тебе вхопив! — вигукнув Дік. — Невже все зірвалось? Спускайся, Джоанно.

— Я не можу, — сказала вона, відсахнувшись.

— Якщо ти не можеш, то й я не можу, — відповів Шелтон. — Як я перепливу рів без твоєї допомоги? Отже ти мене покидаєш?

— Діку, — промовила вона задихаючись. — Я не можу. Сили залишили мене.

— Тоді, клянусь небом, ми обоє загинули, — крикнув він, тупнувши ногою. Потім, почувши кроки, він кинувся до дверей, щоб замкнути їх.

Але він не встиг. Хтось дужий натиснув на двері з другого боку. Дік, зрозумівши, що опиратися він не зможе, кинувся до вікна, біля якого стояла, притулившись до стіни, Джоанна. Вона була майже непритомна. Коли він спробував підняти її, вона безсило повисла в нього на руках.

В цю мить люди, що не дали йому зачинити дверей, кинулись на Діка. Першого він заколов кинджалом, інші на мить безладно відступили. Він скористався з цього, скочив на підвіконня, схопився обома руками за вірьовку і сковзнув униз.

На вірьовці було багато вузлів, що полегшувало спуск, але Дік так поспішав, і в нього було так мало досвіду в таких вправах, що він крутився в повітрі, наче злочинець на шибениці, стукаючись головою об стіну і дряпаючи руки об нерівне каміння. Повітря свистіло в нього в вухах, над собою він бачив зірки, внизу теж були зірки, що віддзеркалювались у воді. Ці зірки крутились перед очима, наче сухе листя у вихорі. Потім вірьовка вислизнула в нього з рук, і він з головою занурився в крижану воду.

Коли він виринув на поверхню, його рука наштовхнулась на вірьовку, що, звільнившись від тягаря, шалено гойдалась. Вгорі світилось червоне світло. Глянувши на вежу, він побачив кілька смолоскипів і обличчя воїнів, що вдивлялися вниз, шукаючи його. Але він був далеко внизу, куди не досягалр світло, і воїни не бачили його.

Дік зрозумів, що вірьовка досить довга, і що можна, тримаючись за неї, якось переправитись на другий бік. Він подолав уже більшу половину шляху, коли вірьовка потягла його своєю вагою назад. До берега можна було дістати рукою. Дік, зібравшися з духом, випустив вірьовку і кинувся вперед, щоб ухопитися за гілля верби, що росла на березі і кілька годин тому допомогла гонцеві сера Деніела вилізти з рову, Кілька разів він зникав під водою, аж нарешті схопився за гілку. Блискавично вискочивши з води, Дік сховався серед віття. Вода струмками лилася з нього, він важко дихав і все ще не вірив, що врятувався.

Однак плескіт води показав воїнам місце, де знаходився Дік. Навколо нього почали густо падати стріли. Потім з вежі кинули смолоскип. Він прорізав темряву, упав край рову, освітивши все навколо, і, на щастя Діка, скотився у воду й погас.

Проте смолоскип зробив своє діло. Стрільці встигли побачити вербу й Діка біля неї. І хоч Дік одразу ж кинувся тікати, проте стріли наздогнали його. Одна з них влучила йому в плече, другою він був поранений в голову.

Біль підганяв Діка. Вискочивши на рівне місце, він навмання помчав у темряву, не думаючи куди.

Ще деякий час стріли летіли навздогін йому, потім їх не стало. Коли нарешті, він зупинився і глянув назад, то побачив, що він уже далеко від Танстольського замку, хоч йому й було видно вогні смолоскипів, щр рухалися вздовж стін.

Дік сперся на стовбур дерева; кров і вода стікали з нього. Він був поранений, побитий і самотній. І все ж він врятувався. Він не докоряв собі за те, що Джоанна лишилась в руках сера Деніела; він був не в силі перешкодити цьому. Він не дуже боявся за долю дівчини. Сер Деніел жорстокий, але він не насмілиться бути жорстоким до шляхетної дівчини, в якої є оборонці, здатні зажадати в нього відповіді за його вчинки. Напевно, він поквапиться одружити її з яким-небудь своїм другом.

«Ну, — подумав Дік, — до того часу я ще знайду засоби віддячити зраднику, Тепер, клянусь небом, мені немає за що бути вдячним йому, і я вільний перед ним від будь-яких зобов'язань. Тепер, коли оголошено війну, я маю можливість помститися йому».

Тимчасом він був у незавидному становищі. Він пройшов ще трошки лісом, але рани його боліли, думки плутались, навколо було темно, густі кущі заважали йти, і йому довелось опуститись на землю й спертись на дерево.

Коли Дік прокинувся від сну, схожого на непритомність, вже починало світати. Свіжий ранковий вітерець шелестів листям. Дивлячись просто перед себе, ще не зовсім прокинувшись, Дік побачив, що кроків за сто від цього серед гілля гойдається якась темна пляма. Ставало дедалі світліше; свідомість Діка прояснилася, і, нарешті він зрозумів, що це людина, повішена на гілляці високого дуба. Голова повішеного схилилась на груди, кожний подув вітру крутив його тіло, а ноги й руки смикались, наче в іграшки.

Дік через силу звівся на ноги і, похитуючись, хапаючись за дерева, підійшов до повішеного.

Сук був приблизно футів за сто від землі, і Дік не міг дістати навіть до чобіт нещасного, так високо він був повішений своїми катами. До того ж його обличчя було закрито капелюхом, і Дік ніяк не міг побачити, хто він.

Дік подивився навколо себе і побачив, що другий кінець вірьовки прив'язано до куща глоду, який ріс під дубом. Кинджалом — єдиною зброєю, що залишилась в нього, — молодий Шелтон перерізав вірьовку, і тіло з глухим стуком упало на землю.

Він зняв капелюх з обличчя трупа. Це був Трогмортон, гонець сера Деніела. Він недалеко від'їхав від замку. З-під куртки в нього стирчав якийсь папір, хлопці з «Чорної стріли», очевидно, не помітили його. Витягши цей папір, Дік побачив, що то був лист сера Деніела до лорда Венслідейла.

«Якщо стануться якісь зміни, — подумав Дік, — то в мене буде чим присоромити сера Деніела, можливо, навіть, що цим листом я приведу його на шибеницю».

І він поклав лист за пазуху, прочитав над мертвим молитву і побрів далі через ліс.

Хлопець відчував у всьому тілі страшенну втому і кволість, у вухах в нього дзвеніло, ноги підгиналися, свідомість раз у раз покидала його, бо він втратив дуже багато крові. Він багато разів збивався з дороги, але кінець кінцем вийшов на стежку