Роберт Льюїс Стівенсон - Чорна стріла

Джоне, ми такі в'язні, як і ті, в кого на ногах кайдани. Сідай, поговоримо. Потім ми повернемось, може, на той час вони будуть менш пильними і нам пощастить втекти. Але, на мою думку, ми загинули.

— Діку! — вигукнула вона. — Нещасливий той день, коли ти побачив мене! Це я, найнещасніша й невдячна дівчина, завела тебе сюди!

— Пусте, — заперечив Дік. — усе це нам судилося, а що судилося, те й збудеться, хочеш цього чи ні. Краще, ніж оплакувати себе й мене, розкажи мені, що ти за дівчина і як ти потрапила до рук сера Деніела.

— Я така ж сирота як і ти, — сказала Джоанна. — В мене немає ні батька, ні матері. До того ж я, на своє, а значить і на твоє нещастя, — багата наречена. Моїм опікуном був мілорд Фоксхем, але виявилось, що сер Деніел купив у короля право віддати мене заміж і заплатив за це чималу суму грошей. Отже я була ще зовсім маленькою, а два могутніх і багатих лорди вже розпочали між собою боротьбу за право віддати мене заміж. В цей час сталися зміни, з'явився новий канцлер, і сер Деніел через голову лорда Фоксхема купив опікунство надо мною. Потім сталися ще зміни, і цього, разу лорд Фоксхем через голову сера Деніела купив право одружити мене. З того часу вони почали ворогувати. Жила я в лорда Фоксхема, він ставився до мене добре. Нарешті настав час одружити мене, вірніше продати. Лорд Фоксхем мав дістати за мене п'ятсот фунтів. Ім'я мого нареченого — Хемлі. Завтра мали бути заручини. Якби не сер Деніел, мене б віддали заміж, і я б ніколи не зустрілась з тобою, Діку! Любий Діку!

Вона взяла його руку і ніжно поцілувала її, а Дік підніс її руку до своїх губ і теж поцілував.

— Сер Деніел, — вела вона далі, — зненацька захопив мене, коли я гуляла в саду, примусив надіти чоловічий одяг, а це смертний гріх для жінки, до того ж чоловічий одяг зовсім не личить мені. Він одвіз мене в Кетлі й сказав, як тобі відомо, що я одружуся з тобою. Але в глибині душі я вирішила на зло йому одружитися з Хемлі.

— Он як! — вигукнув Дік. — Значить, ти любила цього Хемлі?

— Ні, — відповіла Джоанна, — не любила. Я тільки ненавиділа сера Деніела. Потім, Діку, ти допоміг мені, ти був дуже добрий, дуже хоробрий, і я мимоволі покохала тебе. Коли якимсь чином нам пощастить врятуватись, я з радістю вийду за тебе заміж. Коли ж лиха доля не дасть нам одружитись, я все рівно любитиму тебе. Поки б'ється моє серце, я буду вірною тобі.

— А я, поки не зустрів тебе, жінок вважав за ніщо, — сказав Дік. — Я прихилився до тебе, коли думав, що ти хлопець. Я пожалів тебе, сам не знаю чому. Я хотів відшмагати тебе, але рука моя не знялась на тебе. Коли ж ти призналася, що ти дівчина, Джоне, — я й далі зватиму тебе Джоном, — я зрозумів, що ти та сама дівчина, яка мені потрібна. Тихіше, — перебив він самого себе. — Хтось йде.

Справді, в проході почулися важкі кроки й цілі полчища пацюків забігали на всі боки.

Дік оглянув місце, де він сидів з Джоанною. Раптовий поворот коридору давав йому певні переваги. Він міг, знаходячись в повній безпеці, стріляти з-за повороту. Але йому заважало світло. Лампа стояла надто близько до нього, тому Дік вибіг вперед, поставив лампу посередині і повернувся на своє місце.

Нарешті в кінці проходу хтось з'явився. Це був Беннет. В руках він ніс смолоскип, і, дякуючи цьому, цілитись в нього було дуже легко. Він йшов самий.

— Стій, Беннете! — крикнув Дік. — Ще один крок, і ти будеш мертвий.

— А, так ви тут, — сказав Беннет, вдивляючись в темряву. — Я вас не бачу. Ага! Ви зробили розумно, поставивши лампу перед собою. Слово честі, я радий бачити, що моя наука не пропала марно, хоч ви й користуєтесь нею, щоб прострілити моє грішне тіло! Що ви тут робите? Що шукаєте? Чому збираєтесь стріляти у вашого старого друга? Й панночка з вами?

— Ні, Беннете, — відповів Дік, — я буду питати, а ти відповідай. Чому в цьому замку життя моє в небезпеці? Чому до мене підкрадаються вбивці, щоб зарізати мене в ліжку? Чому я змушений рятуватися втечею з фортеці свого опікуна, тікати від друзів, серед яких жив досі і яким не зробив нічого поганого?

— Мастере Діку, мастере Діку, — сказав Беннет. — Що я вам говорив? Ви хоробрий, але дуже нерозсудливий хлопець!

— Беннете, — промовив Дік, — я бачу, що ти знаєш все, знаєш, що я приречений. Ну що ж! Я не зійду з цього місця. Хай сер Деніел витягне мене звідси, якщо може!

Деякий час Хетч мовчав.

— Слухайте, — почав він знову, — зараз я піду до сера Деніела і скажу йому, де ви, я не буду приховувати від вас, що саме для цього він і послав мене. Але якщо у вас на плечах є голови, ви підете звідси скоріше, ніж я повернусь.

— Підемо звідси, — повторив Дік, — я б давно пішов, коли б знав, як це зробити. Я не можу зрушити з місця кам'яну плиту.

— Засуньте руку в куток і помацайте там, — відповів Беннет. — Вірьовка, якою спустився Трогмортон, все ще в коричневій кімнаті. Прощайте.

І Хетч, повернувшись, зник за поворотом проходу.

Дік негайно приніс лампу і зробив так, як йому порадили, В одному з кутків була глибока западина. Засунувши в неї руку, Дік намацав залізний прут і щосили штовхнув його вгору. Почулося скрипіння, і раптом кам'яна плита зсунулася з місця.

Шлях був вільний. Вони легко підняли ляду і влізли в кімнату з склепистою стелею. Вікно цієї кімнати виходило на подвір'я, де два чоловіки з засуканими рукавами чистили коней новоприбулих воїнів. Цю картину освітлювала пара смолоскипів, застромлених у залізні кільця в стіні.

Розділ V

ЯК ДІК ПЕРЕЙШОВ У ІНШИЙ ТАБІР

Дік, загасивши лампу, щоб не привертати уваги, піднявся сходами вгору і пішов вздовж коридора. В коричневій кімнаті він побачив вірьовку, що була прив'язана до старовинного і надзвичайно важкого ліжка. Взявши вірьовку, Дік підійшов до вікна і почав повільно й обережно опускати її в нічну пітьму. Джоанна стояла поруч з ним. Рішучість поступово змінювалась в неї страхом, бо вона побачила, що Дік опустив за вікно дуже багато вірьовки.

— Діку, — спитала вона, — невже спускатися так далеко? Я боюсь. Я