Том Егеллан - Таємниця катакомб

шкіру.

Чому він не здогадався про це раніше? Чому був таким дурним? Якщо він є тим отроком з Ультіма Туле… Як би неймовірно це не звучало…

Якщо він дійсно юнак із давнього пророцтва…

Якщо прикраса в нього на шиї є частиною Священної Зірки…

Якщо Анґеліна є тією загнаною у катакомби черницею…

То все це означає…

Звісно ж!

Анґеліна!

Анґеліна не випадково з’явилася у катакомбах! Не випадково опинилася там разом з Робертом. І аж ніяк не випадково одягнула йому на шию прикрасу.

Анґеліна була не просто юною черницею, яку Горацій і осатаніла юрба загнали в катакомби й замурували там. Замурували, щоб заморити до смерті.

Анґеліна була ще й незайманою, непорочною представницею Євиного роду. Святою дівою…

Анґеліна була стражем прикраси.

У давньому пророцтві мовилося про неї і про Роберта!

Роберт насилу ковтнув клубок, який підкотився йому до горла. Якщо пророцтво правдиве, то Анґеліні потрібні обидва кулони-трикутники. Потрібні для того, щоб врятувати світ від погибелі…

ВИКРАДЕННЯ

~~~

Головний астроном Сюзі Лі підняла голову від комп’ютера й нервово провела пальцями по волоссю.

— Уже готові нові обчислення? занепокоєно запитав колега.

Вона кивнула.

— Усе підтверджується?

Сюзі знову кивнула.

— Наскільки все серйозно?

Сюзі Лі мусила прокашлятися, перш ніж відповісти хрипким голосом.

— Обчислення показують, що комета з вірогідністю 99,9 відсотків зіткнеться із Землею. Розмір комети і її швидкість, — вона затнулася на мить. — Усе свідчить, що зіткнення матиме катастрофічні наслідки. Життя на Землі зникне. Коли 65 мільйонів років тому велетенський астероїд упав на нашу планету, вимерли динозаври. Зіткнення з цією кометою набагато загрозливіше. Ніхто не виживе. Ні люди, ні тварини. Не знайдеться жодного місця на Землі, де можна було б заховатися. Комета просто знищить земну кулю.

Голос їй зірвався. Вона глибоко вдихнула і мовила:

— Це кінець світу. Судний день.

Розділ I

Ченці

Осло

I

— Мамо!

Роберт на ходу скинув з себе черевики й кинувся у вітальню.

— Мам, я зрозумів…

І раптом… побачив маму, прив’язану до стільця.

Він став, наче вкопаний.

Мама? З неприродно розширеними очима. Прив’язана до стільця. З тугим кляпом у роті.

Очі бачили картину, але мозок відмовлявся її сприйняти.

Немов у фільмі. Не зовсім по-справжньому.

— Мамо? — затинаючись, пробелькотів хлопчик.

Її очі. Сповнені жахом. Вона затрусила головою. Ніби хотіла щось йому сказати.

Застерегти його.

Біжи! — волав її погляд. Біжи, Роберте! Утікай!

А тоді Роберт помітив їх.

Їх не видно було за дверима. Вони були вдягнені в звичайний одяг, але Роберт миттю збагнув, хто це.

Ченці.

Доміні Канес!

Господні Пси!

Роберт різко обернувся. Треба тільки вибігти в передпокій, звідти — у міжквартирний коридор і покликати на допомогу. Сусіди відразу повідчиняють двері. Поліція прибуде за кілька хвилин.

Але він не встиг.

Один з ченців стояв просто за його спиною. Мабуть, ховався у Робертовій кімнаті.

Обличчя холодне. Застигла маска без жодних емоцій.

II

Ченці вивели їх із будинку й посадили до мікроавтобуса з тонованими вікнами.

І мама, і Роберт мали кляпи в роті. Заведені за спину руки обмотали клейкою стрічкою.

Маму посадили в самому кінці автобуса, Роберта — перед нею. По обидва боки від них сіли ченці.

На очі пов’язали шарфи.

«Щоб ми не бачили, куди нас везуть», — подумав Роберт.

Мікроавтобус рушив з місця.

* * *

Роберт не знав, скільки часу вони їхали. Він сидів, стиснений з обох боків ченцями. Ним мотляло вперед і назад від руху авта. Їхали вони в місто чи з міста? У перші хвилини Роберт намагався пильнувати за кожним поворотом, уявляючи вулиці й квартали. Але майже відразу втратив орієнтацію.

Дуже швидко його загойдало. Він спробував думати про щось відсторонене. Марно. Слина наповнила рот.

«Тільки б не виблювати, тільки б не виблювати», — промовляв він про себе, як заклинання.

Роберт жував кляп, щосили боровся зі спазмами в шлунку.

Ченці глухо мовчали.

Від них віяло дивним запахом. Не бридким. Але якимось незвичним. Солодкавим. Схожим на запах ладану.

Тільки б не виблювати, тільки б не виблювати.

* * *

Нарешті авто зупинилося. Скільки часу вони їхали? Довго. Важко сказати точно.

Роберт почув, як відсунулися бокові двері. Повів свіжого повітря. Один із ченців схопив його й виволік назовні. Він чув мамин схлип.

Їх вели подвір’ям. Під ногами хрумтів гравій. Скрипнули, відчиняючись, двері. Ченці заштовхнули їх у якесь приміщення з застояним повітрям. Тхнуло старою, вогкою пліснявою. Далі — униз довгими сходами. В обличчя війнуло холодом. Відчинилися важкі двері.

Аж тоді вони зупинилися.

Прийшли.

Хтось розрізав стрічку на руках, вийняв кляпи й зняв пов’язки з очей.

III

Роберт з мамою опинилися у старовинному льосі. Кам’яні колони підпирали стелю. У підземеллі панувала сутінь. Пітьму освітлювали тільки миготливі факели на стінах.

— Роберте, — прошепотіла мама. — З тобою усе гаразд?

Роберт не відповів. А що казати?

Він роззирнувся. Ченці відступили крок назад, стояли з похиленими головами.

Один чоловік вийшов з тіні колони.

Роберт здригнувся.

— Роберте? — стривожено мовила мама. — Що таке, Роберте?

Хлопець не зміг видушити з себе відповідь. Слова застрягли в горлі.

То був він.

Чернець.

Чернець з катакомб.

Тепер він не мав на собі чернечої ряси з каптуром. Але Роберт упізнав його. Палаючі очі. Перстень.

Той самий чоловік! Роберт не мав ані крихти сумніву.

Як і тоді в катакомбах, чернець повів рукою від чола до живота, а тоді — від плеча до плеча.

Перехрестився.

— Christi crux est mеа lux, — тихо проказав чернець. — Ad mаіоrеm Dei gloriam.

— Амінь, — хором відгукнулася решта.

ФАКТИ ПРО ЛАТИНУ

Латина (латинська мова) була мовою, якою розмовляли в Римській імперії. Хоч мова вже давно стала мертвою, нею досі користується католицька церква, її знають науковці. «Christi crux est mеа lux» означає: «Хрест Христа — моє світло». «Ad mаіоrеm Dei glоrіаm» означає: «Слава великому Богові».

Чернець ступив крок до Роберта.

— Що ж, Роберто… Ось ми й знову зустрілися.

Він говорив ламаною англійською, але Роберт чудово його розумів.

— Who are you? — скрикнула мама. — Хто ви? Чого вам від нас треба?

— Мовчи, жінко! — суворо відрізав чернець, але потім голос його пом’якшав: — Ми вас забрали до себе в гості, бо потребуємо вашої допомоги.

— У гості? Та ви нас викрали! — гнівно вигукнула мама. — Вивезли силою! Ви…

— Тихо! — владно урвав її чернець.

— Хто ви?

— Це ченці ордену Доміні Канес, мамо, — озвався Роберт. — Господні Пси…

Лючіо кивнув.

— Нам відомо, що