Ірен Віталіївна Роздобудько - Останній діамант міледі

сказав Ярик. — Якби не ти, я з задоволенням повернувся б першим же рейсовим автобусом…

Така ж думка була написана на багатьох обличчях інших пасажирів. Тільки іноземці бадьоро фотографувалися на тлі пагорбів, знімали один одного на кінокамеру і весело, збуджено гомоніли. Неподалік від себе Влада помітила дівчину-радіожурналістку, яка завзято налаштовувала свою доісторичну апаратуру — велетенський магнітофон, що висів у неї на плечі, і збиралася розпочати репортаж.

Нарешті вона приладнала шнур мікрофона, налаштувалася на запис та, сором’язливо оглядаючись, розпочала надиктовувати враження.

— Ви чуєте цей шурхіт ніг по розпеченому асфальті? Це спускаються на берег члени делегації… — Дівчина незадоволено хитнула головою, перекрутила плівку і знову піднесла мікрофон до вуст: — От ми, члени делегації, вже на березі! На березі славного міста К… — Вона знову перемотала плівку і увімкнула запис. — Погода чудова! Настрій бадьорий, — продовжила вона. — А ми, члени делегації, готуємося відвідати славне місто К…

Влада посміхнулася. Дівчина, перехопивши її погляд, зашарілася й поквапилася відійти далі, де б її ніхто не чув, і знову завзято забурмотіла у мікрофон.

Причал нагадував вулик. Люди поволі приходили до тями після безсонної ночі, чоловіки жадібно прикладалися до пляшок із пивом. Життя налагоджувалося.

Останнім зі сходів зійшов Дартов — свіжий, як завжди, у білому піджаку та світлих бриджах. Він був сам.

Поволі члени делегації сіли до автобусів, і запилена колона вирушила до міста.

У вікно Влада спостерігала невибагливий пейзаж промислового центру: при в’їзді на високому постаменті стояв заіржавілий трактор початку 30-х років, на більшості тролейбусних зупинок мирно дрімали бомжі. Сірість вулиць та одноманітність п’ятиповерхових «хрущовок» контрастували із вітринами приватних бутиків та невеличких вуличних кав’ярень. Містом тинялися зграйки смаглявих синів Крішни в яскравих хітонах, пошитих із пофарбованих простирадл. Суворі черги чоловіків юрмилися навкруг цистерн із теплим пивом. Вуличні торговці, розіклавши на тротуарах газети, продавали рибу.

Автобуси зупинилися на центральному майдані — тут мав відбутися мітинг. Делегацію вже зустрічали вбрані у вишиванки жінки та діти, місцевий оркестр духових інструментів та сам міський голова, що вже стояв біля мікрофона, позуючи газетярам міської багатотиражки. Після кількагодинного мітингу, під час якого Влада та Ярик просиділи за пластиковим столиком неподалік від майдану, попиваючи вино, почалися такі ж помпезні зустрічі на виробництвах.

Автобуси роз’їхалися по різних кутках міста. Кожне підприємство давало обід для гостей, зазвичай на природі, за великими, розстеленими прямо на траві обрусами.

О сьомій вечора відбувся концерт.

Тільки о десятій автобуси з гостями вирушили до причалу. Влада мріяла про душ та прохолодні простирадла. Але не встигла вона зайти до своєї каюти і з полегшенням перевести дух, як бортовий динамік запросив усіх до вечері.

Пароплав уже відчалював од берега, й рівне гудіння мотору заколисувало. Влада відчула, що зголодніла, й вирішила усе ж взяти участь у застіллі. Вона натягнула джинси — цього разу вирішила одягтися якомога простіше, — і вийшла в коридор.

Зала збуджено гула. Обличчя делегатів за день, проведений на сонці, обвітрилися й почервоніли, очі жінок блищали, звідусіль долинали жарти та сміх. Дехто змінив своє місце за столиком, перебравшись до тих, з ким устиг потоваришувати протягом дня. Склад Владиного столика залишився тим самим. Чоловіки зустріли її привітними вигуками, Зозуленко відсунув стілець, Ярик дивився закоханими очима, новеліст Куртя облизав губи, готуючись розповісти нову порцію анекдотів… За столиком Дартова склад теж лишився незмінним. Жінка змінила вбрання та зачіску і вже сміливо керувала діями своїх візаві — Дартовим та Портянком, які по черзі наливали їй вино і пригощали купленим у місті ананасом. Атонесов запізнювався.

— Семен, мабуть, спить? — гукнув до столика Ярик, і Влада помітила, як нервові червоні плями розповзлися по його, й без того почервонілих, щоках.

— Мабуть, що так… — ліниво відказав Дартов.

— А я його сьогодні взагалі не бачив, — додав, ховаючи очі, Портянко. — Вчора вночі він кудись пішов з тим, як його… — Портянко кивнув у бік столика, за яким розливав горілку собі та художнику Скуну московський гість.

Він не надав значення приязній посмішці Дартова.

І потім, коли вечерю було закінчено, не звернув уваги на репліку товариша: «Молодець. А я гадав, що ти — розмазня!»

Він звик чути від свого друга образливі зауваження і тому зовсім не здивувався…

* * *

Незважаючи на втому після вечері майже усі члени делегації поволі сповзалися на верхню палубу, де на танцмайданчику знову лунала музика. Пароплав уже давно відчалив і йшов своїм курсом на великій швидкості — за пару діб він мав вийти в море.

Чорна поверхня води вночі поблискувала, як олія, і була такою ж тягучою. Здавалося, що відбиток місяця застиг у ній і, немов приклеєний, повільно погойдується в такт хвилям. Ярослав запросив прогулятися палубами.

Крім танців, гостям було запропоновано кілька культурних заходів: у виставковому залі розвісили свої вишивки та гобелени народні майстрині, тут в оточенні прихильників грав свої химерні композиції Зозуленко. В іншій залі відбувався авторський вечір кримського поета Веніаміна Божка. Ярик із Владою трохи постояли у дверях, спостерігаючи, як кремезний бородань із довгим волоссям густим басом медитував у простір напівпорожньої зали:

Оксамитом вкрились гори,

Як дівчина, квилить чайка,

І барвисте гонить море

Хвиль смарагдовії зграйки!

Далі вірш населяли «рубінові зорі», «кришталеві бризки», «вітрило-одинак», «батько-Криму-пан-Волошин». Цикл «Кримські замальовки» Веніамін Божко-Кримський (додаток до прізвища був його псевдонімом) написав українською мовою спеціально на честь цього літературного круїзу і тепер пишався собою й тою невимушеністю, з якою йому вдалося перейти з однієї мови на іншу. Ледве стримуючи посмішки, Влада та Ярик попрямували далі від залів та корми, де танцювали розімлілі парочки.

Нарешті вони знайшли затишний куточок на другій палубі, і Влада зупинилася.

Вітер куйовдив її волосся, затуляв ним обличчя. Ярик взяв її руку і підніс до вуст. Він був далекий від думки затягти її одразу в ліжко, та вона, мабуть, на це і не погодилася б, міркував він. Йому кортіло розтягнути задоволення від знайомства. Швидкі зв’язки ніколи не приваблювали його.

— А ти молодець… — промовила жінка безбарвним голосом, і він не зрозумів, які нотки зазвучали у ньому — втома, ніжність, а можливо — жах… — Якщо так піде далі, то за дві доби ми вже зможемо планувати щось реальніше…

— Ти про що? — не зрозумів Ярик і відчув, як затремтіла її рука у його долоні.

— Не турбуватиму тебе зайвими запитаннями, — відказала вона. — І взагалі, я втомилася. Проведеш мене до каюти?

— Так, — сказав він і наблизив до неї обличчя. — Тільки — один поцілунок…

Він вже був готовий