Таня Малярчук - Забуття

значить померла? — тремтячими руками він черкав сірником, щоб запалити цигарку, хоч нещодавно кинув курити.

— Я заплісніла. Я королева плісняви, розумієш?

— Не розумію. Ти успішна авторка, в тебе регулярно виходять нові книжки, в тебе повно друзів, тебе поважають, у тебе є свої гроші, невеликі, зате ти робиш те, для чого призначена. Яка пліснява? Що це взагалі за метафора така? Легке незадоволення — природна річ. Думаєш, мені приємно розпинатися перед групою недоумків про всі рази, коли цар Микола II відвідував Київ? Я теж буваю незадоволений.

Чоловік умів що завгодно пояснити раціонально. В цьому була його найбільша сила і найбільша слабкість.

— Я більше тебе не люблю, — повторила я, але голосніше і впевненіше.

— Чому? Назви мені якусь причину?

— Немає ніяких причин.

— Так не буває.

— Буває! — я кричала і плакала. Він затягувався сигаретним димом на повні груди.

— У тебе хтось є, так?

Ствердна відповідь заспокоїла б його, надала б усьому логіки.

— Так.

— Як давно?

— Це не має значення.

— Справді, не має.

Він безсило опустився на стілець біля вікна. Двірничка якраз витягувала на дорогу повні контейнери зі сміттям. Вона так завжди робила о цій порі, будячи мешканців на роботу і до школи. Її називали сміттєвим будильником.

Я відкрила дорожню сумку, з якою приїхала, і почала докидати туди якісь свої речі. Чоловік беззвучно спостерігав за моїми рухами, а тоді раптом:

— Можна тебе про щось попросити?

— Проси.

— Я хочу востаннє з тобою кохатися.

— Це неможливо.

Я вдяглася, взяла сумку (в ній потім виявилися речі далеко не першої необхідності) і вийшла з квартири. Чоловік і далі нерухомо сидів на стільці.

Таким я його запам’ятала. Розніженим після сну і знищеним несподіваною новиною. Золоті кучері, голубі очі. Світовий смуток, в якому я — легкий вітерець, що ненадовго збурив поверхню бездонного гірського озера.

А потім раптово помер мій кіт. Батьки взяли його з собою на відпочинок і в дорозі, коли кіт прогнозовано обдристався, забули основні правила безпеки і не притиснули його коліном до землі, коли вичищали на узбіччі клітку з лози. Кіт вирвався, сповнений екзистенційного жаху, на дорогу — просто під колеса сріблястого «Ланоса».

Я довго звинувачувала у всьому батьків, мабуть, щоб витіснити нестерпне почуття власної провини, яке іноді безжально накочує і вкриває холодним потом. У кожному коті я бачу його. В абсолютній тиші виразно чую характерне м’яке зіскакування з підвіконня на підлогу. Укуси від іклів досі почісуються. Кіт також мені сниться, скручений калачиком, я запихаю у вогке нагріте хутро змерзлі руки, і він невдоволено мружить очі, щоб я нарешті дала спокій. Голосом покинутого чоловіка кіт каже, що пробачив мені, годі терзатися. Але я не вірю.

XI

1910

Араґац

Покликання нарешті отримало свою географію. Україну треба було шукати там, де її востаннє бачили, — в Києві. Липинський захоплено кинувся на пошуки, увесь аж світився, Казимира теж несподівано піддалася гнітючо-монументальній красі малоросійської столиці, часто гуляла, спускалася трамваєм на Поштову площу, щоб звідти пішки йти до університету, в якому відвідувала курси російської мови.

Стояв червень. Грозило майже щодня. Блискавиці нещадно прошивали дніпровські води, ніби намагалися поцілити у злочинця, що сховався там від божого гніву, але втрапляли тільки у нещасних ні в чому не винних київських рибалок. Після кожної такої грози тіла рибалок витягали з Дніпра волоками.

Безпощадність пасувала цьому місту з гірким присмаком журавлинного (або, по-київськи кажучи, клюквенного) квасу і захмелілими від влади очима всюдисущої охранки, яка вже давно стала неодмінним елементом щоденного побуту киян.

Клюквенного квасу Липинський вперше скуштував з Іваном Франком, який на ту пору теж несподівано сюди навідався.

Разом з Липинським вони шастали недільним ринком антикварів на Подолі, Франко купував книжку за книжкою, Липинський виймав з його кишені гроші і розраховувався. Сам Франко цього робити не міг: його покручені руки вкрилися жахливими ранами і пухирями від креозоту. Ще він неймовірно смердів і час до часу плів нісенітниці. Київські жебраки виглядали краще, ніж найбільший і найзнаніший галицький письменник і громадський діяч всіх часів. Липинський спостерігав за ним із жалем і острахом. Втратити розум для нього самого було би гіршим за смерть.

Він зустрів Франка у редакції газети «Рада» на Великій Підвальній, куди зайшов, щоб особисто занести чергову статтю. Франко сидів біля вікна у товаристві кореспондента Єфремова і редактора Павловського, сиве волосся сягало плечей, безумні очі тривожно прикипіли до золотоворітського дворика, немов чекали звідти підступної атаки якогось ворога. Ніхто не знав, як хворий дістався зі Львова до Києва, звідки в нього були гроші, якими Франко розкидався направо і наліво, чи був у Франка паспорт і віза в ньому, коли він збирався назад і чи збирався взагалі. Поселився він у видавця газети Євгена Чикаленка. Честь приймати Франка супроводжувалася величезними клопотами з його доглядом. Франко не міг ані вдягнутися, ані поголитися, ні навіть самотужки піти в туалет. При цьому він говорив, що мусив тікати зі Львова, бо «негідник Драгоманов не дає йому жити». Переслідує всюди, куди б Франко не пішов, на вулицях, у власній хаті, заглядає у вікна, гигоче у спину, сидить, звісивши ноги, на дахах високих львівських будинків і гукає звідти: «Агов, Іванку! Іва-а-анку-у!». Драгоманов — за життя грізний конкурент Франка, авторитетний український мислитель, помер в еміграції п’ятнадцять років тому.

— У поїзді теж не давав мені спокою, — жалівся Франко співробітникам газети, і ті ледве стримувалися, щоб не порснути сміхом. — Виліз на дах і деколи потріпував мені у вікні бородою. А борода довжелезна вимахала! Не йметься чоловікові. Тільки це помагає.

І Франко вийняв з торбини пляшечку з креозотом — напрочуд смердючою і дуже отруйною речовиною, якою просочували для водостійкості дерев’яні шпали. Змочивши в речовині руки по самі лікті, він розмахував ними на всі сторони, пританцьовуючи, ніби відганяв злого духа.

— Тільки так помагає відогнати. Інакше ніяк.

Кожного дня Франка брав хтось на себе і супроводив по місцях, які могли б цікавити українського інтеліґента. Таких у Києві виявилося не надто багато: крім «Ради», ще український клуб на Володимирській і українська книгарня на Безаківській коло двірця. Решта столиці вільготно покоїлася під пильним наглядом чорносотенців і царської канцелярії, читала консервативну монархічну газету «Кіевлянинъ» («Этот край русский, русский, русский»), говорила російською і взагалі здавалася осередком російського націоналізму. У книгарні Франко аж розплакався, коли управитель Степаненко звернувся до нього українською із запитанням, чим може допомогти. Книгар відразу не зметикував, хто перед ним стоїть, а впізнавши, неймовірно зрадів і кілька годин приймав