Таня Малярчук - Забуття

шкоди для хутра. У спробі вивільнитися, зіскочити з цвяха, я час від часу писала, кожні два роки видаючи нову тоненьку книжечку оповідань, але ніхто моїм доробком особливо не цікавився, бо тексти оглушених необов’язкові і просякнуті марнотою. Чоловік заспокоював мене, кажучи, що «вони просто не розуміють», але насправді не розуміла я, а не вони. З «ними» зажди все в порядку.

У мене був страшенно прикрий і боягузливий кіт, якого я все ж дуже любила. Він спав на ліжку, коли я ввечері поверталася додому і засувала змерзлі руки в його м’який смугасто-сірий хутряний калачик, щоб зігрітися. Кіт невдоволено напіврозплющував очі і відразу ж засинав знову. Він спав цілодобово за винятком кількох годин глупої ночі, коли на нього нападала котяча дурійка. Тоді він несамовито гасав по винайнятій квартирі, гарцюючи по мені сплячій, як йому тільки забагалося. Кіт скакав по животі, по грудях, по голові, зачіпав пазурами мої легковажно висунуті з-під ковдри пальці ніг, а коли я ретельно закутувала ноги, кіт знаходив найменшу щілину в ковдрі і впивався гострими іклами в литку чи в лікоть, наприклад. Я верещала від болю, а він тріумфально застрибував на підвіконня, перевертаючи в польоті вазони, і ті з гуркотом падали на підлогу, розбиваючись. «Уб’ю!» — верещала я, була третя-четверта година ночі, а кіт задоволено муркотів, знаючи, що я нічого йому не зроблю, бо, по-перше, не спіймаю.

Коли до квартири навідувалися чужинці, цей бравий запівнічний вояка перетворювався на паралізоване котяче опудало з пазурами і хутром дибки. Хто його в такому стані мав необережність зачепити, міг залишитися без ока.

Але найбільшим пеклом було з таким боягузом подорожувати. Дві години йшло на те, щоби врешті виловити і запхати кота в спеціальну клітку з лози, яку він обдристував уже на під’їздах до вокзалу. Я мусила виходити з таксі раніше і чистила клітку на тротуарі завбачливо прихопленим з дому рулоном туалетного паперу. Кота я мусила при цьому притискати коліном до землі, щоб не скочив під колеса автомобілів. Але він навряд чи скочив би, бо від страху не міг поворухнутися, тільки витріщеними очиськами жер безкінечно ворожий простір навколо себе. Я злилась і розважалась одночасно. Такого страхопуда, казала я, немає на всьому білому світі. Коти моїх знайомих спокійно їздили на далекі відстані, а цей так ніколи й не зміг прийняти простого факту, що поза його тілом і поза його домом може існувати ще щось. Всесвіт мого кота був таким самим обмеженим і запліснявілим, як і мій. Тоді я не здогадувалася, що незабаром переплюну свого чотириногого вихованця і, приплюснута до тротуару, так само безпорадно капітулюватиму перед навколишнім, боячись поворухнутись, Щось прошепотіти чи бодай кліпнути.

У вагоні нічного потяга кота завжди попускало. Безмежний простір тут знову ставав обмеженим, мав підлогу, стіни і стелю, кіт обнюхував кожен сантиметр купе і знеможено засинав у ногах якоїсь доброї тітоньки-пасажирки до ранку. Мене після пережитих тортур він демонстративно ігнорував.

Востаннє я привезла кота до батьків з наміром залишити його в них на довше. Батьки кота не любили. Він точив пазурі об їхній улюблений диван у вітальні, щойно перетягнутий новою позолоченою тканиною. Позолота літала по квартирі, а мама літала за шкідником, погрозливо вимахуючи навсібіч кухонним рушником. Кілька разів їй вдавалося угріти кота по хвосту.

— Я залишу його ненадовго у вас, — сказала я батькам за вечерею.

Ті ні про що не здогадувалися.

— Ви їдете кудись відпочивати?

— Я ще точно не знаю, але хочу бути готовою, коли прийде час.

— Дивись, тільки не довго, будь ласка, бо він нам нищить диван у вітальні.

Я змінила тему розмови:

— Ви пам’ятаєте, як я вічно тягала з бібліотек книжки?

— Так, — підтвердив батько, — ти багато читала, коли була малою. Я, правда, ніколи не розумів, навіщо тобі книжки про види каліцтв у солдатів Першої світової війни.

— Там було багато фотографій.

— Але ми гордилися тим, — втрутилася мама, — що ти читала англійською.

— Я не читала, а тільки вдавала, що читаю.

Батьки знітилися і замовкли. Я шкодую, що іноді говорила з ними занадто прямо.

— В будь-якому разі ти була розумною дівчинкою, — врешті мовила мама.

— А тепер такою більше не є?

Батьки знову замовкли. Вони не вважали мене дурною, просто сам хід розмови видався їм незвичним.

Коли я пакувала речі, щоб їхати назад, кіт сховався у вітальні під диваном, остерігаючись потрапити до ненависної йому клітки з лози. Я пам’ятаю тільки два зелені вогники, які пропікали мене наскрізь з піддиванного мороку, благаючи залишити в спокої серед цієї пилюки і золотих позліток. «Але ж ти і боягуз», — це все, що я кинула йому на прощання. Після мого відходу кіт, мабуть, ще кілька годин не висувався із засідки.

Наступного ранку я відчинила своїм ключем квартиру, чоловік ще спав. Було пів на сьому ранку. Я за цілу ніч навіть не задрімала, бо надміру добросовісна провідниця напалила у вагоні до сорока градусів. Пасажири пороздягалися до трусів, хоча надворі був грудень і за вікном всюди лежав сніг. Мені здавалося, що я плавлюсь, як шматок руди в доменній печі, а коли знову вийду на холод, то застигну повторно, але здеформована, так що більше ніхто ніколи не зможе мене впізнати.

— Це ти? — шепнув сплячий.

— Не знаю, — відповіла я, лягаючи поряд.

— Вчора показував групі росіян царський Київ, — повідомив чоловік. Він завжди розповідав мені новини з роботи. Я завжди слухала їх з великою цікавістю.

Чоловік теж ні про що не здогадувався. Тепер я думаю, що він просто вдавав, ніби не здогадується, бо не міг не помічати моєї дивної поведінки останніми тижнями. Він був тим, хто справді бачив мене наскрізь, тільки ніколи не зізнавався і не тикав пальцем у груди. Я зітхнула, набираючись сміливості. Чоловік остаточно прокинувся і пригорнув мене до себе, щоб запобігти неминучому. «Не треба, — благала вимерзла голубінь його очей, — не роби цього».

— Я мушу тобі щось сказати, — почала я.

— Може, пізніше? — він точно все знав, але сподівався, що якось минеться. Хотів пересидіти важкі часи.

— Я більше тебе не люблю.

Ми мовчки лежали в ліжку, невидюще туплячись у стелю. Чоловік не ослабив обіймів.

— Це неправда, — нарешті вичавив із себе, коли я вже почала сумніватися, чи взагалі не сплю. — Я знаю тебе, ти просто скучила за новим. Хочеш водночас пережити багато життів, але це неможливо.

— Мені й мого життя забагато. В мене відчуття, що я вже давно померла.

Чоловік підвівся з ліжка, його руки тремтіли.

— Що