Віктор Суворов - Оповіді визволителя

що вона в будь-який момент може бути конфіскована для військових потреб (про всі самоскиди, таксі та бензовози я вже й не кажу). Кожна з них перебувала на особливому обліку і при мобілізації надходила в армію. При мобілізації завмирало все господарське життя країни, бо всі машини, трактори, бульдозери, крани, екскаватори — все йшло до армії. Хто придумав таке безумство, сказати важко. Система ця була заведена давно, однак вона могла існувати до Другої світової війни, коли країна ще могла сама себе прогодувати, коли навіть під час повального голоду залишалися резерви продовольства, коли основною тягловою і транспортною силою села був кінь. Зараз, коли країна більше не в змозі прогодувати себе, коли вона більше не мала ніяких резервів продовольства (восени 1964 року, після того, як Радянський Союз почав закупівлю продовольства за кордоном, це стало зрозумілим всьому світу), коли сільське господарство більше не мало коней, забрати звідти відразу всіх чоловіків, всі трактори і машини — це, звичайно, безумство. Ті, хто планує майбутню війну, мусять в таких умовах розраховувати або на раптову, коротку, блискавичну війну із застосуванням всіх своїх ядерних засобів в перші хвилини, або на поразку, коли війна триватиме хоча б більше місяця.

Тим часом дивізія почала отримувати ці самі приписні машини. Те, що ми отримували, було чистим знущанням. Це були машини, які з конвеєрів заводів колись надходили до армії. Переважна більшість машин, які йдуть до армії, ставиться в тривалу консервацію. Після 10 років зберігання їх переводять в розряд звичайних армійських машин, а нові, які прибувають з заводів, консервують. Після трьох, чотирьох, а іноді і п’яти років нещадної армійської експлуатації в умовах цілковитого бездоріжжя машини визнаються остаточно непридатними до експлуатації і тільки після цього надходять в сільське господарство, проте кожна з них перебуває на військовому обліку і зобов’язана повернутися в армію при мобілізації.

У 1968 році перед походом до Чехословаччини ми отримували машини, випущені в 1950 і 1951 роках. За час їхнього життя Малєнков змінив Сталіна, Хрущов — Малєнкова, а Брежнєв — Хрущова. За час їхнього життя Радянський Союз здійснив титанічний ривок в космос, запустивши супутника і Гагаріна, а потім, вичерпавши всі переваги раптовості і трофейної німецької технології, відмовився від подальшої космічної гонки. А ці старенькі машини все жили й жили, все чекали свого часу.

І ось їхній час настав!

4

Після отримання «бойової техніки» піхоті заборонили виходити з лісів. На дорогах і в полях тренувалися тільки танкісти, артилерія і один парадний батальйон на бронетранспортерах. Всі інші стояли уздовж лісових просік і на лісових галявинах. Можливо, з космосу це виглядало грізно. Але не на землі. Командування боялося перелякати місцевих жителів видом нашого воїнства. Товсті солдати, які забули все, ненавчені і недисципліновані, на старих, до краю зношених різнотипних машинах, пофарбованих у всі кольори веселки. Треба віддати належне радянським військовим керівникам: жодна з цих «диких дивізій» не тільки не з’явилася в Європі, а й не переміщалася вдень територією Радянського Союзу. Їхнє існування принесло радянському керівництву чималий політичний капітал: американці бачили з космосу нові і нові дивізії, які росли, ніби ті гриби. Їхня розвідка бачила потужні танкові колони на дорогах і передбачала, що в лісах стоять незліченні полчища піхоти. Так воно і було. Тільки сила була неорганізованою, некерованою, а головне, не здатної воювати.

Після першого етапу мобілізації — доукомплектування частин і з’єднань, почався другий етап — розгортання нових підрозділів, частин і з’єднань.

Резервісти продовжували прибувати, «бойова техніка» також. Підрозділи розбухали, і в одну прекрасну ніч раптом отримували наказ роздвоїтися. При цьому заступник командира дивізії ставав командиром нової дивізії, заступник начальника штабу перетворювався в начальника штабу нової дивізії другого формування, як це називалося офіційно. Командири батальйонів в цю ніч ставали командирами полків, а командири рот — командирами батальйонів. Біда була лише в тому, що командири взводів, зі студентів, які ніколи не бачили армії, ставали вже не взводними, а ротними командирами. На взводи ж висувалися сержанти з резервістів.

Після поділу надвоє кожен полк і кожна дивізія знову починали етап доукомплектування, тільки цього разу резервістами більш старших вікових груп і ще більш старими машинами.

Кількість резервістів ставала загрозливою, армія остаточно втрачала своє обличчя.

З тими дивізіями, які призначалися для визвольного походу в Чехословаччину, цього, звичайно, не відбувалося, а коли й відбувалося, то в значно меншій мірі. Нам від цього було, однак, не легше. Ті дивізії потрібно було також якось доукомплектовувати, і ми раптом з жахом бачили, що з наших тепер уже двох дивізій почали потроху забирати людей і техніку — звичайно, найкращих людей і кращу техніку. З танкових екіпажів, які вдалося з таким зусиллями згуртувати, стали забирати стройових солдатів, заміщаючи їх резервістами.

Через пару днів хвиля ця докотилася і до нас. З сорока бронетранспортерів двадцять наказано було підготувати до відправки в Прикарпатський військовий округ. Ще через день 12 молодих кадрових офіцерів отримали наказ про переведення до Прикарпаття. А за ними пішло й пішло. Кожен день приносив новини: забрали всіх водіїв танків, забирають кадрових зв’язківців, забирають начальників штабів батальйонів. У лісі дивізія стояла вже другий місяць. Резервісти прибували. Дисципліна падала. Прийшов наказ про створення в кожній дивізії польових трибуналів. Мабуть, до цього моменту кількість «диких дивізій» настільки зросла, і кожна з них була настільки знекровлена постійним відтоком кадрових офіцерів, сержантів і солдатів, що всім цим воїнством вже неможливо було керувати інакше, ніж через трибунали.

5

Трибунали відновили порядок, та не вишкіл військ. Щоденні тренування тривали. У нашому полку виникли нові труднощі. Після відправки половини бронетранспортерів у нас залишилося тільки двадцять машин. По два віддали командирам другого і третього батальйонів, а 16 залишилося в першому. Розділили їх по-братерськи: один командиру батальйону і по п’ять в кожну роту. У роті 76 осіб. Кожен бронетранспортер вміщує теоретично по 15 осіб, крім водія, так що розмістити всіх можна. Теоретично. На практиці ж перший БТР йде командиру роти, і в ньому разом з командиром розміщуються замполіт, санінструктор, кулеметне відділення роти з дуже великим запасом набоїв і старшина роти з усім ротним майном. Командирський БТР не тільки був повністю забитий всередині, а ще й зверху весь обвішаний ящиками, бочками, каністрами.

На три інших взводи, по 22 людини в кожному, припадали чотири бронетранспортери, що залишилися: по одному на взвод і один на залишки всіх трьох взводів. Те, що в бою взводи і відділення виявляться розірваними